Розділ 15. Берегиня

З Анісіїної милої ласки циган завантажив повну підводу добра. Чого там тільки не було? Десяток курей! П’ятірко гусей! Два індики! Та ще й паця! А зелені, грибів, овочів, сушниці! 

—Дякую тобі, ґаздине, — облизуючи вус, мовив циган. — Славна ти господиня, — і обвів рукою увесь свій крам, — стільки добра нажила.  

—Мито́, — перебила його роботиха, — їдь вже. Чи ти ще чого тут забув? 

—Ні, ні, — прислужливо кланяючись, мовив циган, що аж срібний дукат задзеленчав, б’ючись об металевий ґудзик. — Хоча... — і трохи замислившись, поцікавився: — Чи є в тебе по сусідству така ж добра душа, хто також ладен підсобити? Я щедро відплачу. 

—Знаєш, — притупнувши каблуком, нервово мовила Анісія, — тобі тільки-но дай пальця, так ти всю руку відгризеш. А може ще хочеш, щоб я з тобою за компанію з протягнутою рукою пішла попід хати? — потім зробила паузу і продовжила: — А знаєш, є такі люди. Он, — і вказала на двір баби Палагни, — там живуть добрії люде. Милим гостям завжди раді, так що можеш одразу заходити до двору. Вдома вони, — бреше і навіть не червоніє. Мабуть опція відчуття та вираження сорому у людиноподібної не спрацювала, або й взагалі відсутня. Вона з таким беземоційним, навіть дещо серйозним виразом обличчя пояснювала, що у її співрозмовника не виникло жодного сумніву щодо правдивості її слів.  

—Ой, дякую, Анісіє, — з полегшенням видихнув циган, — за добру пораду. Тепер навіки я твій боржник. 

—А до цього не був боржником? — враз перебила його Анісія. 

—Знаю-знаю, дуже завинив я перед тобою, — і впав на коліна. 

—Е-е! Це що таке? — зробила крок убік людиноподібна. — Клятвам твоїм, — потім опустила очі на цигана і продовжила, — ні колінам, ні ногам, ні голові немає віри. 

—Ти і досі... — ледь той встиг мовити. 

—Цигану, що собаці... — і у роботихи, як у людей, від образи аж скривились кутики губ. — Чи ти вже забув як окрутив мене і за пів мішка полови коня вороного придбав? — і вороже тупнула чоботом, — Халамидник ти і пустобріх! 

—Винен, — став виправдовуватися Мито, — каюсь. Якщо дозволиш, можу зараз розрахуватись. Хто не робив помилок? — і, піднявшись з землі, став обтрушувати коліна.  

—Грошей твоїх мені не потрібно, — враз заперечила людиноподібна. —Тоді вони мені були дуже потрібні, якби не Тарасович... — від образи та спогадів про пережите у Анісії аж обірвався голос і махнула на цигана рукою. — Пройдисвітом вродився, брехлом і у могилу зляжеш! — і наказала. — Все! Їдь якнайдалі з очей моїх. 

—Як мені спокутувати провину свою. Анісіє, я дуже шкодую. Я вже потім дізнався, що ти хотіла хатину собі придбати, — і вказав на садибу Палагни. 

—І купила б, — у Анісії аж верхню губу засіпало, — якби не такий злидар та волоцюга, як ти! 

—Е-е! Не жени коней, — циган витяг вперед себе розкриту долоню. — Можливо не варто рубати з плеча, — а потім зиркнув на мене. — Племінниця твоя? 

—А тоді яке до того діло? — хвацько кинула у відповідь роботиха. 

—Та ніякого, — той почав виправдовуватись. — Просто цікавлюсь. 

—У тебе, старий цигане, просто так нічого не буває, — по-хазяйськи поставила руки в боки людиноподібна. — Що тобі до неї? — і кивнула головою у мій бік. 

—Та нічого, — циган зняв капелюха і став теребити на ньому гусяче пір’я. — Оберіг хотів вам подарувати, — і очі його забігали то на Анісію, то на мене, — на вроду й талан. 

—А ми і без твоїх відьмацьких штучок гарні, що пишний цвіт, і, як чортиці, вдачливі, — осміхнулась людиноподібна. 

—Та все ж, — дістав циган пакунок з кишені. — Дещо для вас я приберіг. 

—Приберіг? — пхикнула Анісія. — Ти нас ні з ким не сплутав? 

—Я — Мито, — став примовляти циган, — ром славного роду Бесарабів, народжений на березі Чорного моря, син преподобних Хачі та Чули, — і вручив роботисі два дуката на ланцюжках. — Ось. Тобі дарую золотий кулон, а племінниці твоїй — срібний, — і додав: — Мандару Ханца катар про Справ травня бут*. На щастя! 

—Сам чеканив? — прискіпливе Анісіїне око упало на дарунки. — Справжні? 

—Сам, сам, — скромно відповів Мито, проте вираз обличчя зрадницьки його видав. Ледь не пританцьовуючи, він так і вичікував Анісіїної похвали. 

—Невже, як бароном став, — міміка людиноподібної до міліметра передала відверте людське здивування, — то за голову взявся? 

—Еге ж, — і циганові, що ніч, чорні очі враз ніби затуманило від болю. — Сто п’ятдесят з гаком душ! З них п'ятдесят дітей, тридцять стариків. Табун коней! — і важко видихнув. — Усім притулку дай, нагодуй, обігрій, — і майже пошепки мовив. — Хоч убийся, важко. 

—Ти мені тугу не наганяй, — Анісія враз привела до тями цигана. — Он, — і вказала на сусідський двір, — зайдеш до Палагни, можливо теж чимсь підсобить. Бувай здоровий! — і рушила у двір. 

Щойно циган, як Анісія рекомендувала, увійшов до сусідської господи, враз здійнявся вереск на все село. Полетіла сокира, гупнуло цебро, якесь залізяччя спершу забамкало, а потім задзеленчало. До нашого двору спершу металевий ланцюг прилетів, а потім рубель прямісінько Анісії під ноги.  

—Ще б трохи і вбило, — бере нехитре сусідське майно і кидає через пліт у зворотню сторону.  

Якось ненароком так трапилось, що ланцюг зачепив кота, що принишк у заростях і спостерігав за ропухою, як та вправно ловила коників. Бідолаха-кіт як занявчить, як дремене, як скочить сусідці на голову. А Палагна, майже всліпу, з криком та галасом як припечатає цигана хлібною лопатою, що та аж на друзки розлетілась. Потім сусідка скидає з себе кота, хапає рогача і впереміш зі стусанами проганяє цигана на вулицю. 

—Чорт би тебе забрав! — відхекується Палагна і кричить услід циганові. — Йди геть! Щоб ти боявся своєї сорочки!* — а потім злим оком як глипне на нас. — Це все ти, — і показує на Анісію. — Чортиця! 

А роботиха не розгубилася та у відповідь як вшпарить: 

—Сіль тобі у очі, печина в зуби, а камінь на груди!* — висолопила язика, крутонула спідницею і пішла до хати та ще й зі спини на додачу кинула: — Чорнорота! — і пхекнула.