Розділ 14. Дукат

Щойно заходимо до себе у двір, як Опанаско знову біля повітки крутиться. Систематика появи цього героя на даній локації справляє враження, ніби хтось цілеспрямовано прив’язав його конкретно до цього місця. Але з якою метою? Скіли персонажа, навіть у звичному для нього середовищі, явно не достатньо прокачані. Можливо, Опанаско ще знаходиться на стадії виробничої перспективи і на завершальному етапі стане претендентом на отримання статусу, близького до становища повноцінного героя. Поки ж цей людиноподібний схожий більше на моба, а точніше на “зеленого огірка”*, який свого часу став неприємним розчаруванням для розрабів. Маю надію, що з Опанаском такої оказії не станеться і дизайнери на фінальній стадії проєкту не дадуть маху. Не хотілось би для цього хлопа у драній сорочці, що і без того перебуває у невигідній позиції, ще й “вибухової” участі у грі. Враховуючи реалістичність перебігу подій у грі, страшно навіть уявити увесь апогей катастрофи — максимум для села, а мінімум для Анісіїного двору та частково для її сусідів. Більше того, якщо раптом хтось із розрабів виявиться поціновувачем кріпоти, то доля “зеленого огірка” може виявитись і не найгіршим із варіантів. Проте, з іншого боку, яка вже різниця ким бути — томатом, огірком, баклажаном чи перцем? У фіналі, тут і до ворожки не ходи, отримуємо кінчину камікадзе. Різниця полягає лише в тому, на які шматки розірве і на яку дальність їх потім рознесе? А де ж оригінальність? Ні, тут має бути щось інше. 

Розробники — люди метикуваті і незалежно від результату, знайдуть ефективний шлях просування цього андроїда у геймерському середовищі, але дуже хотілось би, щоб на виході цей людиноподібний отримав повноцінний статус “живого” гравця, а не доповнював своєю присутністю дизайн гри по принципу меблів або моба, що постійно надокучає неадекватністю своєї поведінки і цим заважає іншим гравцям.  

Стоїмо з Анісією у воротях і спостерігаємо, що такого цікавого собі Опанаско метикує. А той носить якісь дрючки, мотузкою їх зміряє і, відсортувавши за принципом довгий-короткий, у дві купи складає та ще й насвистує. Драним рукавом витирає піт з чола, вирівнює поставу, прислухається, як кує зозуля, й пальці загина, ніби роки рахує. Глипнув на журавлів, що оселились на сусідській покрівлі, на горобців під стріхою, на грушу — та як уздрить нас біля воріт, увесь аж пополотнів на обличчі. Хапає в руки віника і давай мести-вимітати. За пів хвилини куряву таку густу здійняв, що сіро стало на усе подвір’я. Звісна річ, що у Анісії терпець швидко урізався: 

—Дурна жінка тебе вродила, і блазень на цей світ си із’явив! — людиноподібна знімає хустку з шиї і махає нею перед собою. — Подвір’я ж було чисте! Тільки-но ми зайшли, як ти навмисне взяв віника. Для чого, кобиляча твоя голова, здійняв пилюччя? — і як пчихне, а потім ще і знову. — Щоб ти сказився! 

Опанаско стоїть, як страус, не ворухнеться, лише з-під лоба очима косить, неначе чекає доки Анісія викричеться. Сорочка на нім — латка на латці, підстрелені штані, а солом’янку вже важко й капелюхом назвати — при всім бажанні там вже не віднайти ані стеблини сіна чи полови. Важкий випадок. Тут нічого й додати. Смайлики, мабуть, би й не знали, як реагувати — співчувати і плакати, чи качатись по підлозі та, як коням, гиржати.  

Над нашим двором неначе усі хмари докупи зійшлися. Анісія шле прокльони, випускає блискавки з громовицею:  

—Щоб ти здоровий був! Щоб тебе Святий Михаїл посік мечем своїм на капусту!— у роботихи неначе звукову карту заглючило, аж захрипла. — Щоб тебе мухами обліпило! 

Анісія ще б палких побажань Опанаскові підкинула, та на власній городині сусідське птаство впало їй у око. Людиноподібна як зарепетує, як заверещить:  

—А-а-а-а! Е-е-е-е! Курня гайть! Е-е-е-е-е! — схопила здоровенного дрючка і побігла на грядки.   

Повернула Анісія додому лиш коли досхочу прокляла сусідку, її курей, качок, індиків, гусей та все на світі. Опанаско ж принишк у сіннику, робить вигляд, що спить, а я воду тягну з колодязя. 

—Є хто вдома?! — гукнув хтось грубим чоловічим голосом. — Господине! 

—Чого репетуєш?! — враз вибігла Анісія. — Що треба? 

—Здоровенькі були, пані Анісіє, — чтиво вклонився циган перед роботихою. 

—Ти мені зуби не заговорюй, — роботиха вмить обірвала усі його викаблучування та реверанси. — Кажи, чого прийшов, або одразу звідси плентай! Нічого мені тут ходить, — її очі від злості зайнялись полум’яним свинцем, ще трохи і спопелить непроханого гостя. 

—До двору впустиш? — циган запитує. 

—Коли рак на горі свисне, тоді і впущу, — людиноподібна враз поставила його на місце, — а так можеш йти звідкіль прийшов, — і притупнула ногою. 

У свою чергу циган не розгубився і цокнув шпорами: 

—Чого ти така зла? 

—Мабуть від хорошого життя, — неначе скрегіт нігтів по склу, шершавим голосом прогарчала Анісія. 

—Пробач, — непроханий гість сам зайшов у двір і впав перед нею на коліна, — доньку заміж віддаю.  

—А я тут до чого? — роботиха зробила крок вбік. — Чому моя садиба стала тобі клином? 

—Допоможи, —став благати циган. 

—Чим? — довго не панькаючись, одразу перейшла до суті людиноподібна. 

—Можливо у тебе яка животина є? Птиця? — чолов'яга важко зітхнув, сів на лаву і почав обтрушувати коліна. — Сама розумієш. Табір. Свати. Застілля. 

—Є, — тримаючи руки в боки, Анісія стала робити вигляд, що не розуміє до чого той веде. — А тобі з того який зиск? 

—Ти мені продаєш, а я у тебе купую, — у цигана прорізався діловий тон розмови. 

—Скільки пропонуєш? — роботиха одразу ж до діла приступила. 

—Ось, — циган підкинув у руці мішечок з монетами. — Скільки живини даси? 

—Скільки буде мені не шкода, — рахуючи монети, кинула у відповідь людиноподібна і наполягла: — Без торгу!  

—Згода, — з важкістю зітхнув непроханий гість і взяв до рук срібного дуката, що висів у нього на шиї на ланцюжку.  

Сліпучий блиск монети, неначе фотоспалах, враз врізався у око. Ніби щось знайоме, а пригадати не можу. Пам’ять у мене — наче програма, яку невмілий айтішник намагається пропустити через низькопропускний канал, або коли хтось серйозно дудосить* інтернет.