Розділ 13. Перепалка 

Не встигаємо з Анісією дійти додому, як стрічаємо на вулиці сусідку. Відколи роми у селі, у неї у дворі не метено, на городі не сапано, вся птиця сидить по клітках; навіть кіт зачинений у повітці, нявчить не своїм голосом, так на вулицю проситься, а діти, що арештанти, у хаті сидять і лиш у вузеньке віконечко по черзі заглядають. Як баба тиждень тому малечі бруд до лиця приміряла, то з тих пір так і тримає їх невмиваними. Анісія щойно цю картину уздріла, то вже слів не підбираючи, з наскоком на недбайлицю налетіла:  

—Йосип драний тебе цілував! — осудливо киває головою, руками розмахує. Ще трохи і правою зачепить та ще ляпасом нагородить. — Гаразд ти — серуха! До цього вже всім звично, але до чого тут діти?! — на нервах у Анісії перехопило подих. 

—Ти хоча б привіталася для початку, — кинула слівце у відповідь сусідка. 

—З ким вітання? — від злості у роботихи аж полум'ям очі загорілись, ще трохи і спопелить на порох. — З тобою чи що?  

—Звісно зі мною, — сусідка демонстративно розвертається урізнобіч, роблячи вигляд, що намагається ще кого угледіти і з єхидством продовжує: — Чи ти ще кого бачиш? Тобі вже сорок з гаком літ! Ще з десяток років — і однією ногою ступиш у сани*, а манерам та повазі до порядних людей так і не навчилася. 

—То ти мені смерті бажаєш! — визвірилась людиноподібна: — Відьма! То це ти мені щоранку дохлих горобців під погребицю підкидаєш! — і звертається зі скаргою до мене: — Дочко, якщо завтра я зляжу, то винна буде, — потім звіром глипнула і вказала на сусідку: — вона. 

—То це я відьма?! — та у відповідь як зарепетує. — До кого нежонаті чоловіки табуном ходять? А-е?! 

—Ти при своєму розумі? — Анісія крутить пальцем біля скроні. — Що ти городиш?! — важко видихнула і продовжила: — А я, дурна, ще гадку гадала, хто ж це ходить по селу і ляси про мене точить.  

—А чим ти краща? — враз прилетіло від сусідки. — Чомусь у мій двір ніхто зайвий раз і не ступить, а у тебе в хату двері не зачиняються*! Хе-хе, — і награно осміхнулась. 

—А хто тобі винен, — мовила роботиха і її очі налились багряним свинцем, — у тебе навіть взимку снігу не випросиш і ти ще хочеш, щоб тебе люди йшли? — потім вказала на двір і продовжила з відвертою огидою: — У дворі гижу розвела. Тьху на тебе! — і плюнула наліво. 

—А тобі яке діло? — бабою аж затрясло. 

—Якщо тобі є діло до моїх справ, то і мені до твоїх буде, — прошипіла Анісія. — У тебе вже не город, а ліс. Хащі такі розвела, що невдовзі там вовки витимуть. Хе-хе, — потираючи долоні, роботиха обвела супротивницю восковим поглядом, — у тебе вся грядка крива, ніби біля кожної віл поравсь, як ходив до вітру.  

—А у тебе кожен рядок, як під ниточку? — сусідка від злості, як чан з кип’ятком, аж застрибала на місці. — Морква? Буряки? 

—У мене усі бураки радочками*, — як з кілочка, випалила Анісія. 

—Хочеш сказати, що у тебе всі рівнюсінькі-пряменькі? — в’їдливо, що змія, просичала сусідка.  

—Змірити бажаєш? — тупнула каблуком людиноподібна. 

—А чому б і ні. Хе, — щойно супротивниця показово, манірною ходою стала рушати до нашого двору, як Анісія, ніби хто вдарив її струмом, як підскоче, як підлетить до сусідки, як вчепиться їй у патли — і давай примовляти: 

—Гадино, стільки разів я тобі казала, — та з кулаччя у бік її як уперіщить. — Будеш знати, як моє чесне ім’я поганити. Злидарюга! — та в лоба їй як втеше. — Ось ще тобі, щоб знала як всякий гид язиком теліпати. — Анісія вже не добирала слів, кляла на чім світ стоїть: — Нехлюя! Бісова шельма! 

—Ой, відпусти, — сусідка аж крекче. — Блага-а-а-а-ю! — і як завиє. 

—Добре, — відсапуючись, мовила людиноподібна і, набравши повні легені повітря (чи що там у неї в конструкції передбачено, еластична поліпропіленова ємність або пориста пружиниста подушка), продовжила: — Палагно, ти мене вже дістала. Іще раз... 

—М-м-н-я-я-я-у-в! Кх-х-х-р-р-г-х-к! — перервав Анісіїну промову моторошний некотячий рев. 

Виявляється, діти, зрозумівши, що за ними вже не стежить пильне бабине око, вийшли з хати і, вчувши нявкіт, пішли до повітки. Але ж це діти, тому у забаві дістали з сінника малі санчата, мотузкою запрягли в них бідолашного котика і чекають від нього веселої їзди, а саночки, звісна річ, стоять на місці й з місця не рушать. Животина пручається, звивається, грізний нявкіт видає, мотузку намагається перекусити, а малечі хоч би що, вчувши волю, прийнятись до розваги не терпиться. Емпатії нуль! Андроїди малі — ні дати ні взяти. Мабуть хтось із розробників на одному із моментів, коли працював над їхнім програмним забезпеченням, трохи накосячив і не забілдив конкретні коди, або ж некоректно працює сервер. Можливо через несправний сервак і Анісія з сусідкою на такий зашкварний конфлікт пішла. Одна краля краща від іншої, зачіски у обох справні, хоч бери та сватай — у баби на маківці шпильки, що на їжаку, сторчма стирчать і з китицями картатий обуч сповз на шию, а у Анісії на голові справжнісіньке гніздо, так важко скуйовдилося волосся, а замість квітучих мальв на гребені лиш квітконіжки полишалися. Смайлики б заплакали від сміху.   

Щойно у фокус спостереження Анісії потрапив бідолашний кіт, людиноподібна і тут не стерпіла неподобства:  

—Зведенюки! — погрозливо гукає до дітей. — Миттю відпустили животину! — і грізно демонструє міцне, що вольфрам, кулаччя. — Ще раз дізнаюся чи щось таке побачу, то в упряжі опинитесь ви! Зрозуміло?! — з ляку діти порозбігались хто куди, а кіт, нарешті злапавши кликом трухляве місце упряжі, перекушує мотузку і чимдуж, як гончий, забігає назад у повітку. 

—Ану, придерж язика! — з усіх сил баба намагається зробити грізний вигляд, проте одразу ж видали її сполохані очі.  

—Тобі мало? — повертається у її бік Анісія. — Я би ще добавила, — процідила крізь зуби, потираючи руки, — щоб аж дала сторчака*, та не бажаю об такий страм, — і вказала на неї, — як ти, руки бруднити. Багато честі! — потім ще раз глипнула у бік дітей і невдоволено продовжила: — У ромів, що тісто біле, діти чистенькі, а твої, як бісівня, вироблені з болота, — і осудливо закивала головою. — Совість май! З дітей не знущайся, бо якщо сама не допетраєш, тоді приймусь я, — і стала показово розминати руки і хрустіти кісточками на пальцях, — розуму тебе навчати.