Розділ 12. На заручинах

—Етно, — здивовано повертаюсь у бік Анісії, оскільки від цієї людиноподібної чого завгодно можна очікувати, —дівко, ти сходи на грядки та назбирай нам мальв, щоб було чим заквітчатись, — і стала справляти собі зачіску перед люстерком, наспівуючи щось веселе. 

—Ми йдемо? — ще більше дивуюся її різкому перепаду настрою.   

—А ти хочеш вдома залишитись? — роботиха переводить свій сталевий погляд з люстерка на мене. 

—Вже йду, — і різко метнулась на вихід. 

—Так би і одразу, — кинула Анісія мені у спину і знову затягла свою пісню. 

Щойно виходжу на ґанок, як бачу — Опанаско вовтузиться біля повітки, ніби який гид злапав і в ньому копирсається. Потім сідає на корч й штурпаком пилюку дряпає, а мою присутність ніби й не помічає. Карбує таким нехитрим інструментом не аби-що, а, чимось схожі на нескінченний лабіринт, геометричні фігури у кільцях. У захваті не стримуюсь: 

—Опанаско, ти... — й від побаченого ледь дар мови не втрачаю. З-під штурпака вийшла літера, а потім слово й повноцінне речення... “Барона остерігайся, він не той, за кого себе видає”. Дивина! Парубок ходить селом й під дурня косить, а тут раптом така каліграфія та ще й розділові знаки.  

Трохи опам’ятавшись, взяла мене цікавість: 

—Ти Опанаско чи П...П...Пилип? — спантеличено заїкаюсь. — Як тебе звати? 

—Тс-с-с-с, — чую замість звичного мукання. З-під штурпака враз вийшла чи то літера “Ф”, чи то “Р”, не стало часу закарлючку розібрати, оскільки Анісія з ґанку стала гарлати: 

—Неси мальви, — тримає руки в боки й ритмічно цокотить підбором, — бо якщо вийду я, то у вас обох болітимуть ребра, — а потім насмішкувато на мене зиркає і продовжує: — Знайшла з ким розмову вести! Він же дурень, — і засміялась. 

Тримаючи у руці мальви, вертаю із грядок — Опанаско щез, а з малюнків та написів, ніби кури там гребли, одні каракулі полишались. Лиш у повітці чутно тихе шарудіння: мабуть гніздяться миші, або ж копирсається ще яка дрібна животина.  

У кімнаті Анісія вже при марафеті — пігмент з буряку на устах, на щоках яблуком світиться рум’янець, сажею підведені очі й найкраща сорочка зі скрині. От саме скрині у Тарасовича у хаті й немає, а дарма. Саме цей предмет побуту надає господі акценту заможності та достатку. Навіть якщо одягу замало, то вартувало би тримати для статусу. Староста як-не-як. А у Анісії скриня добротна висока з міцного дуба, випалена й різьблена орнаментом, оббита фігурними бляхами й закривається за замок та й приданого там стільки, що вистачить пів села дівчат заміж повіддавати. 

—Тебе добре за смертю посилати, — скрипучим голосом мовила людиноподібна. 

—А чому? — не можу допертати суті. 

—Тому що стару з косою довго шукатимеш, а людина ще тривкий час буде шлях топтати*, — і Анісія поринула у роздуми. 

У цій грі роботи аж занадто людиноподібні. У їхніх характерах присутня неприхована щирість та емоції. Зовнішньо від людей вони нічим не відрізняються — руки, ноги та й мізки — все на місці. І очевидно, що мислять не заданими алгоритмами, а володіють гнучким інтелектом й здатні інтуїтивно або ж за ситуацією реагувати на ті, чи інші ситуації. Якщо допустити, що усі, хто навколо, — люди і це не гра, тоді що це за світ? Хто, а головне, яким чином зберіг цей острівець архаїки? Кому це може бути вигідно? Страшно навіть допускати, що усе навколо і я у тому ж числі є частиною чийогось божевільного експерименту. Яка доля чекає на мене, Анісію, Тарасовича, Опанаска, Стецька, Стефа... Односельчан, та й ромів врешті-решт і всю животину. Що ще не встиг мені повідомити Опанаско? Кого він боїться? 

Гучне іржання відірвало мене від бентежних роздумів. У загороді молодий конюх у червоній гаптованій сорочині наміряється молодого необ’їждженого жеребця осідлати. Кінь стає на диби, невдоволено фиркає, скидає з себе повіддя, розмахує вогняною гривою. Молодик вже біля нього і так, і сяк, а той ні в яку не кориться, лиш погляда у чисте поле і тужливим іржанням заливається. Хитрощами молодику вдалося з горем навпіл на коня залізти, та враз відлетів аж до дівчат за загороду. Конюх підвівсь з землі, нервово повів вусом, поправляючи капелюха, хляснув батогом і знову подавсь до непокірного доводити свою перевагу. Волелюбний жеребець вчув недобрий намір, брикнув копитом об загороду — і та посипалась дрючками. Потім буйногривець несміливо переступив скупу обору й, відчувши свободу, враз накивав підковами.  

—Е-е-е-е-е-е, — увесь табір обсвистав незграбного конюха, а той довго не думаючи, осідлав покірного мерина і пішов навздогін норовливому. За конюхом подались ще два справні погоничі, а третім рушив на старій шкапі сивочолий дід з дримбою на пузі. 

З парадного шатра батьки молодих виходять. Один з них такий черевань, що сорочка нім ось-ось лусне. 

—Ромале! Родо! Славен дад да славна дай*, — красномовно зустрічають у таборі гостей. 

Наречена йде до дівчат. Молодиці враз роблять щільне коло і одна вперед одної по-секрету щось доводять, а обручена стоїть у центрі, ніби у віночку, і радіє своїм подружкам, дякує кожній, що провели дитинство дружно вкупі.  

—Золото-о-о, — заворожено роздивляються дівчата, а одна, що спритніша, ще й на зуб перевіряє. 

—Який гарний кулон! — горлицею вилетіло чиєсь дівоче слово. 

—Монета це! — ліг на дівоче сопрано, схожий на альт, жіночий голос. 

—Шувані*, — збоку вчувсь старечий голос, — не лякай дівчат. Все вірно — золотий кулон із монетою. Батько нареченого подарував молодій у знак заручин. Краще скажи, коли весілля? 

—Завтра, — злегка погойдуючись і нахабно тримаючи руки в боки, провидиця відповідає. — А чого чекати? — і засміялась. — Одним махом заручини й весілля відгуляєм. 

Усім табором рознеслось: 

—Весілля завтра гуляємо! — жінки плещуть у долоні, чоловіки насвистують. Навіть, коні якось по-святковому заіржали і в такт музиці копитом ритмічно затупцювали. 

Ластівко! — гукнула шувані у бік нареченої. — Тепер твій вихід. Поділись гарною новиною із табором. Щоб кожен побачив монету.