Розділ 11. Незручне сусідство

З самого ранку чутно галас біля млина, аж до Анісіїної хатини доноситься. Людиноподібна виганяє курей та качок із пташника, нервово дивиться у бік вітряка, що проглядається крізь гілля, і примовляє: 

—Цугундер їх візьми*, — з самого ранку вже не в гуморі жінка. — Всю ніч то на скрипці, то на дримбі, на дуді, то чимсь ще завивають, пісні-танці справляють й на ранок не стихають, — осудливо киває головою і йде до колодязя. — Куди дивиться Тарасович? 

Не встигла Анісія витягти з криниці води — як староста вже під ворітьми у двір зазирає. 

—Славного раночку, господині! — чоловік б’є хромовим чоботом, на ходу знімає капелюха, низесенько вклоняється й у гості напрошується: — Як ся маєте, дівчата? Що маєте на сніданок? 

Хижим оком Анісія глянула на нього і так, щоб Тарасович не почув, тихцем пробурмотіла: — На звіробійника пожива сама йде, — про себе загигикала, додолу цебро води ставить і до воріт йде. — Славен день, славен, — вітається зі старостою й одразу ж розмову ропою* приправляє: — У нас від учора хата не метена, піч не топлена. Із їжі каша з полови й сухий чорний хліб. Пригостити?  

Від почутого чолов’ягу аж на обличчі перекосило: 

—Невже такі дві красні господині у хаті й обидві несправні? — розгублено дивиться на Анісію, не знає як реагувати. 

—Для тебе так. Хе-хе, — роботиха сміється. 

—Гостинці такі лиш для мене? — Тарасовичу було дуже важко приховати своє здивування. — У чім же я провинивсь? 

—Для тебе, для тебе, — з'єхидничала людиноподібна. 

—Так що ж я зробив, чи навпаки не зробив? — цікавиться чолов’яга. 

—Он, — вказує Анісія у сторону млина. — Чому лад не наведеш? 

—Мірошник з мукою не підсобив? — почав староста. 

—Дурню ти старий, до чого тут мірошник? — у серцях Анісія вже не церемонилась. — У тебе мізки на старості літ всохли зовсім? Чому завжди шукаєш клопіт там, де його немає? — роботиха стала активно розмахувати руками. — Ти йдеш чи мені піти? Знаєш же, що слів підбирати не вмію і з ними, — прикрикнула, — панькатись не стану! 

—Та піду, піду, — той покірно погодився і вже з-за воріт поцікавився: — Як живий повернусь, то хоч нагодуєш? 

—Ціну собі не набивай, — відмахнулась Анісія. — Йди вже, — і той неспішно почимчикував у бік млина. 

Ледве встигли попорати господарство, як староста вже крутиться біля воріт, а гамір біля вітряка нікуди не дівся. 

—Умієш ти домовляться, — процідила крізь зуби роботиха.  

—От ти, як завжди, — староста вже не витримав, — ні в чому не розібравшись, одразу поспішаєш робити висновок, — навіть образу кинув: — Я по твоїй просьбі ходив взагалі-то. 

—Старий пень, а ображаєшся, як маленький. Хе-хе, — роботиха кинула насмішку, а потім на серйозі продовжила: — Ти того, Тарасовичу, якщо є чого сказати, то до двору проходь, а якщо нічого — то рушай світ за очі і часу мого не гай. 

—Я теє-то, Анісіє, — староста біля паркану мнеться, — пройду все ж таки. Мені є чого сказати. 

—Так проходь, — людиноподібна поквапила його, — і не лий з пустого в порожнє. Одразу переходь до діла. 

—Не жінка, а цербер у спідниці, — бубонить староста собі під носа, а Анісія щойно вчула, як одразу ж прийняла свою бойову — руки в боки — стійку: 

—Ах, жолудь ти старий, що під ніс диринчиш? 

—Я? — Тарасович робить вигляд, що не розуміє. 

—Я на вуха поки не скаржуся і все добре чую, — запевнила його Анісія. 

—Твоя бабця покійна, царство їй Небесне, яка клята не була, але мене поважала, — чоловік став скаржитись. 

—Хто ж тобі винен? — Анісія вже не на жарт розійшлася. — Добре виконував би свої обов’язки, то й не змізернів би в очах простого люду, — роботиха мала намір ще підкинути солі в розмову, але несподівано у старости як загурчить у животі на все подвір’я. Людиноподібна аж схаменулася: — Ходімо, — і додала трохи іронії, — поважний пане, трохи підгодую.  

—А чому трохи? — староста за свою порцію став боротись, стоячи на ґанку. — Я голодний. 

—Знаю-знаю, — Анісія ледь не бере його за шкірку і пхає до хати. 

Посадили старосту за стіл. Насипали борщу з пампушками, приправили молоду картоплю й печериці зеленню зі сметаною. Налили з груш узвару.  

—У хаті тепленько. Підлога метена, — Тарасович став нахваляти, прицмокуючи вусом. — Всячини до столу стільки подано. Одразу видно, що живуть тут справні господині. А ти, — жуючи, глипнув на Анісію, — розповідала, що сидите тут у холоді, бардаку й ледь не вмираєте з голоду. Хе-хе, — надпив з ковша узвару й щиро розсміявся. — Бабуся твоя, царство їй Небесне, теж була ще та жартівниця. 

—Тарасовичу, — з повагом господиня звернулась до гостя, — бачу вже бесіду за столом ведеш. Наївся-напився? 

—Є таке, — староста підводиться зі столу. 

—Куди? — Анісія його спинила. — А розповісти? 

—Так я ж кажу, дякую, господине! Наївся-напився. Спасибі цій хатині. Потрібно й честь знати, — староста трохи іронізує. 

—Та не це, Тарасовичу, — роботиха кинула на нього холодний сталевий погляд. — Зізнавайся: навмисне придурюєшся чи на склероз страждаєш? 

—Та я теє, Анісіє. Їсти дуже хотів, — став виправдовуватись чолов’яга. — Новин як таких і немає. 

—Та я теє, та я того, — стала кривлятись Анісія, а потім пригрозила: — Добровільно зараз все викладеш, чи мені, — продовжила людиноподібна, потираючи руки, — доведеться тебе, як горіх, колоти? 

—Добре, — тяжко видихнув староста, — не дала мені, навіть, інтригу потримати. Добре у тебе, а додому йти зовсім не хочеться... 

—То ти вирішив згаяти мій час? — перервала його людиноподібна. — Розповідай і йди. Нічого мені тут з тобою ляси точити. 

—Добре-добре, — ще важче видихнув чолов’яга. — У ромів намічається весілля. Сам циганський барон заміж рідну доньку віддає, — мабуть Тарасович переїв, взявсь за пузо і перевівши подих кілька разів, продовжив розмову: — Сьогодні у них заручини. 

—І буде галас, — констатувала Анісія.