Розділ 10. Табір

—Роми! — чую галас із вулиці, — Роми! Ро-о-о-ми їдуть! 

Виходжу на ґанок — дорогою біжать хлоп’ята і, як на пожежу, на все горло гарлають, собаки гавкають, підняла аврал птиця й зовсім неподалік, вчувши такий гамір, схарапуджений кінь розкотисто заіржав й затупцював копитом. 

Йду далі на вулицю, перевірити що там за движ — і дивину спостерігаю. У сусідському дворі молодиця курей та качок до пташника заганяє, а наполохана птиця урозсип налякано бігає двором, крякає й куткудаче. Півень сидить на паркані й за всім стривожено спостерігає. А баба — явно жінка віку старшого — примірявши багно малечі до обличчя та одяг, наказує у вікна не заглядати й до хати відправляє, а найстаршого суворим тоном окремо врозумляє: 

—Диви за малими, щоб цигани не вкрали! — і той босою ногою до хати ступає. 

Повертаюсь праворуч у край села і бачу, як тягнеться шнуром караван кибиток, запряжених гнідими кіньми, а вперед вирвавсь чолов’яга у червоній з широкими рукавами сорочині. Мужик, що чорт, б’є чоботом аж куряву здіймає, підстрибує, у повітрі перекручується й, приземлившись на рівну стійку, руки догори здіймає, неначе яку божественну сутність прославляє. Чоловіки, жінки та діти, що їдуть у кибитках, дуже яскраво одягнені, всі чорноволосі, співають пісень і своєму поводиреві в такт у долоні плещуть.  

—Табір, — сплескує у долоні Анісія й каже до мене: — Ти їх, дівчино, не лякайся. Те, що інші, — вказує у бік сусідського двору, — їх бояться, то все людські пересуди. Наслухаються пліток і плетуть потім про ромів цілі легенди. Цигани — люди честі, якщо з ними чесними бути, і слово своє, міцніш каменю з усіма печатями, уміють тримати, — потім людиноподібна трохи взяла паузу і продовжила: — Не зважай, що вони трохи байстрюкуваті. Далось взнаки кочове життя. Ніяк, бідолашні, своєї Батьківщиноньки не можуть пізнати.  

Ще трохи — і табір вже заїздить у село. Сивовусий дід грає на скрипці, молодняк співає, в бубонці б’є малеча і коли-не-коли з вкритої брезентом халабуди проривається рев ведмежий, що з незвички трохи млосно чути. Жінки з пишним декольте широченні квітчасті хустки з китицями накинули на плечі. Усі чисто білолиці, червоні-червоні уста та чорні, що ніч, брови. Як на мене, дуже яскраві персонажі, привабливі, володіють неприродною красою. Чомусь розробників часто тягне створювати подібних героїв і пояснень такій тенденції може бути декілька — або їм самим таке подобається, або ж це комерційний хід, щоб заманювати гравців-чоловіків. Якщо це дійсно так, то що цікавого у цій грі може з’явитися для мене. Хоча я вже у грі і в мене на меті знайти рушій цього віртуального простору, або ж натрапити на гайди. Підказки, мабуть, знаходяться у надійному сховку, або ж навпаки — десь на видному місці. Мушу визнати, що у своїх пошуках, скоріш за все, якусь одну важливу деталь не помічаю. Якщо ж по-чесному, то мені у цьому світі подобається, навіть у деякій мірі комфортно. Можливо, потрібно грати і не думати про розв’язку, тоді швидше гра логічним шляхом дійде до фіналу... Гм, знову ця логіка, з якою я не дружу... Роздуми мої перебив хляскіт батога і дике іржання коней. 

Звідки не візьмись, уперед колони на вороних конях вириваються три вправних вершники. Їхній вихід можна прирівняти до професійного театрального дійства. Коні нетерпляче тупцюють, з-під копит летять іскри, ледь землю і все, що на ній живого, під собою не спопеляють. На вітру розвіваються вогняні їхні гриви. Норовливе іржання імпульсом віддало, ніби землетрусом. Кров холоне від видовища: в одну ногу славно скачуть кремезні мустанги, підковою на бігу землю риють, вихрем пилюччя здіймають. Оком не встигла змигнути, як швидко пронеслись норовисті. Один із вершників підняв руку і гукнув нам з Анісією невідомою мовою: 

—Те аве́н бахтале!* — й пролетів на коні, здійнявши пилюгу. 

Чи то розвідка була, бо вершники спинились біля млина й присвиснули у бік кибиток. Колона упевненіше пришвидшила хід й жінки ще веселіш завели свою пісню: 

—А-а-а-а! Ей! 
Андро вердан друкос нане: 
Ман піране шукар нане, 
Лолі фабой прекінаве. 
А-а-а-а! Ей! Йек паш туке,  
Йек паш манге. А-а-а-а! Е-е-е-й!* 

Кибитки проїхали повз нас, а ми з Анісією, як заворожені, стоїмо обабіч дороги і дивимось їм услід. Мені невідомо хто ці люди, але їм однозначно підвладний гіпноз. Коли останній візок, у якому роми везли своє домашнє начиння, наїхав на яму, і посуд задзеленчав — нам ніби пелена з очей спала. Людиноподібна плюнула їм услід й брудною лайкою охрестила: 

—Ґаґаузи* недороблені, зовсім з пантелику збили, — відкриває хвіртку й продовжує плюватись. — Явно у них є хтось із нечистими думками. Я те бісеня злапаю. Начувайся, враже. 

Анісія психує й на емоціях не глядить під ноги. Стеф, мабуть, коли робив порядки, пу́тню* лишив серед двору. Людиноподібна задивилася у сторону млина, шлючи ромам прокльони, й не помічає цебра, усліпу ступає у нього — як понесе її усім тіло на поклон до рідної земельки аж спідниця задерлася, чоботи ударною хвилею віднесло й нанизало на штафети.  

Підбігаю до нещасної. Даю руку в поміч, й замість вдячності отримую порцію отрути: 

—Те, що добра я до тебе, — роботиха випльовує землю з рота, — ще нічого не значить. Самостійно можу ради собі дати й без вашої помочі, — кривляється обличчям, розтертим у багнюку. — Сама! — й за звичкою підвищила голос. 

Мені у захист загавкав із буди собака. Кинувши каменюку, Анісія і його враз приструнила: 

—Сірко! — людиноподібна стала ображатись: — Ти мій пес чи її? Хто тебе годує? — звідкілясь у неї сльози градом покотилися. — Хто виколошкав тебе, як хворів і вже ледь не був однією ногою на тому світі? 

Ніяк не вкладається мені у голові, яким саме чином роботи можуть щось відчувати — біль, образу, злість — й мати уявлення про приналежність певного об’єкта до себе, як от у роботихи по відношенню до свого улюбленця. Почуття власної гідності й владність у Анісії , наче “у крові”. Вона — явно продвинутий ШІ, що на порядок переважає у своєму розвитку стандартних андроїдів з їх примітивними програмами. Таких модернізованих роботів, як вона, я ще не зустрічала, але роми стали для мене ще однією загадкою і можливо вони досконаліші, ніж Анісія, оскільки володіють прихованим рушієм, що здатний впливати як на неї, так і на інших оточуючих. У моєму світі із найсильнішої сугестії може трапитись лише “Інтераура”, але це вже на вибір споживача, який сам обирає натискати кнопку, щоб бути загіпнотизованим, чи обрати інший простір для релаксу та самовираження. Ромський гіпноз працює більше на рівні інтуїції — ніби своєрідна прихована перевірка психіки конкретного об’єкта на стійкість. Якщо навіювання так подіяло на Анісію, то психіка, чи що там у неї, дуже слабенька і потребує оптимізації. Теоретично можна зробити припущення, якщо у роботів, як і у людей, є своя нервова система, то зовнішні подразники можуть передавати імпульси до точки доступу, що працює на прийом інформації, а звідти інформація потрапляє на нейронні закінчення і розноситься по всій ЦНС ШІ. Якщо це дійсно так, то ключем до переходу на новий рівень гри є не пошук конкретного предмета, а дослідження емоційної складової геймерського середовища.