Розділ 9. Частування

Ледве встигаємо з Анісією підійти до обійстя, як здалеку помічаємо наскільки ідеально від вулиці та й на самому подвір’ї все виметено й вичищено, ані камінця, ані бур’янинки. Ніби Стеф не з граблями порався, а у нього в арсеналі був надпотужний вакуумізатор*.  

—От, бісів Антипко! Мабуть без дозволу віника брав, — сердито почала примовляти, ніби про себе, а ніби і вголос, роботиха. 

Ледь переступаємо через ворота, як Стеф, ніби намагається вислужитись, із награною радістю на обличчі підбігає до нас. 

—Ще б рушника та хліб-сіль взяв, — Анісія іронічно обвела його поглядом, а потім майже пошепки запитала: — Ти віника брав? 

—Т...та...так, т...т...трохи, — не знаючи чого очікувати від сварливої жінки, ледве видавив з себе Стеф. Чи він справді людина й так хвилюється, а якщо ні, то у протилежному разі у платі явно окислилась одна із доріжок, тому відтворення аудіо деформуване і подається ривками. Хтозна-що може відбуватися у цього робота всередині, якщо його так заїло, і невідомо, яким чином тут можна звернутись у сапорт*, а краще до технічного спеціаліста, щоб допомогли чим путнім у вирішенні цього питання, або й зовсім усунули проблему. 

—Трохи це як? — підвищила голос Анісія. — Неси віника сюди. Покажи, що ти з нього зробив, невігласе. 

—Т...т...та, — знову заїло Стефа. 

—Неси, бо гірше буде, — пригрозила роботиха. 

Стеф нічого не сказав, лиш рукою вказав на купу гною, на вершині якої красувалася зламана мітелка*. У Анісії ледь з орбіт очі не повилізали — і як лусне штрафника по лушпинню: 

—От ти мені скажи, дурний піп тебе хрестив чи ти сам такий уродився? — і як хилиблисне дурня по ріпі, що та ледь не репнула. 

—А-а-а-а-ой! — зойкає Стеф. 

—У повітці візьмеш сухого вінича і мотузку. Сплетеш мені нову мітелку, — роботиха перевела дух і пішла на город до Опанаска. 

На городі спека нестерпна, що встояти неможливо, а блаженний Опанаско рукавом з обличчя піт збирає й картоплю підгортає. 

—Молодець, — уперше чую від Анісії добре слово хоча б до одного із хлопців, — неси мотику до повітки і йди до бані. Як приведеш себе до ладу, то можеш йти до хати. 

—У-у-у-у, — видав у відповідь Опанаско і швиденько побіг до навісу. Гадом діло, мабуть, ловить момент, доки людиноподібна не передумала. 

—О, — на вигляд Анісія ніби що згадала. — А де Стецько? — стала у повітку заглядати. — Так, дрова складені, колода й сокира на місці, а того телепня, як вітром здуло, — зробила паузу, щось про себе обміркувала і продовжила: — З роботою впорався. Нехай, — махнула рукою, — потиняється та й прийде. 

У хаті Опанаско вже дочищав картоплю, з огидою якнайдалі відсовуючи від себе цибулю. 

—Від цибулі плаче, що мале дитя, — пояснює мені Анісія. — Ти ж не нервова. Упораєшся? — у відповідь ствердно киваю головою і берусь порій чистити.  

Анісія тим часом зазирнула у піч. Взяла кочергу, рівномірно порозсовувала жар. Сіла на лаві й наказує Опанаску: 

—Дурнику, йди до погребиці. Принеси печериць, щоб не їсти голу картоплю. 

З льоху* Опанаско повернувсь хоч увесь у павутинні, проте з щасливим обличчям і повним аж до самого верху полумиском грибів. 

—Клади біля печі і йди на вулицю, нехай тебе Стеф обмете, — стала наказувати роботиха, — і одразу ж вертайсь до хати. Допомога потрібна. 

—У-у-у-у, — Опанаско благальним поглядом глянув на Анісію. 

—Ні, — заперечила у відповідь людиноподібна, — той дурень нехай залишається поки надворі. Не заслужив.  

—У-у-у, — мукнув блаженний і вийшов на вулицю. 

Аромати картоплі, грибів, зелені, хліба і всякої всячини рознеслись по всій хаті. У Опанаска, що лежав, ледь не дрімав на печі, раптом на всю хату як загурчить у животі, що Анісія аж з лави підскочила:  

—Все, готово, — потім роботиха вказала на Опанаска. — У нього дзиґар працює точно. Не раз перевіряла. Жодного разу не підвів. 

Анісієву промову про таланти блаженного перервав стукіт у віконну раму. Запах їжі вже вчули Стеф і Стецько. У вікно заглядають, до хати просяться: 

—Впусти, — дивляться такими відданими очима на Анісію, ледь на неї не моляться. 

—Мітелку справив? — гиркнула у кватирку роботиха до Стефа. Той показує два добротні віники. У знак схвалення Анісія киває і нарешті кличе до хати. 

Сіли молодики за стіл. Мовчать, лиш заглядають у сторону печі. Анісія насипає їжу в тарілки і примовляє: 

—Ось тобі ароматна картопелька, щоб родила на городі рясно конопелька. Ось печерички, щоб водились у лісі руді гриби-лисички. Трохи зелені, щоб зерно на хліб було вчасно змелено, — потім ще щось пробубоніла собі під ніс і понесла страви до столу. 

Хлопці від лютого голоду одразу ж кинулися до страв і почали один попереду одного хапати, ледь не битися за їжу, що з голодного краю. Анісія не стерпіла — та як гаркне на них: 

—Їжі не бачили? 

—Смачно, — з повним ротом, жуючи, відповів Стеф. 

—У-у-у-у, — задоволено замукав Опанаско. 

—А води можна? — своїм питанням перервав ідилію Стецько. — Мабуть я наївся. 

Невтямки, яким чином ці роботи створені, що здатні їсти. Сиджу за столом, куштую наїдки, все смачне, справжнє, натуральне, а особливо, сметаною приправлені, печерички. 

Вакуумізатор* — вигаданий пристрій; щось на кшталт пилосмока, але більш потужного.  

Сапорт* - те саме, що техпідтримка. 

Мітелка* — м’який віник, яким підмітають у хаті. 

Льох* — те саме, що й погребиця, погріб.