Розділ 8. У старости

—Оце тобі пику розквасило, — Анісія поправляє на собі хустину й роздивляється розпухле від укусів Стецькове обличчя. 

—Ай-й-й-й-я-й! Ой! — у відповідь потерпілий лиш зойкнув і підняв на роботиху вузькі, що у китайця, очі.  

—Можливо до Серафима... — спробував внести свою пропозицію Стеф. 

—Подорожнику неси, базікало, — гримнула на нього Анісія, а потім звернулась до Опанаска: — Чого витріщився? Витягни з колодязя води й неси сюди!  

Стеф і Опанаско стоять, ніби з каменю зроблені, навіть оком не змигнуть, що дуже розізлило людиноподібну, яка у своїх емоціях більше походила на людину, аніж на робота. 

— Ти диви, вашому товаришу зле, — від злості Анісія аж скаче й вказує на Стецька, — а ви стоїте, як укопані! 

Стеф кулею побіг за хату шукати подорожника, а Опанаско спершу покрутився-повертівся. Потім став метатись двором, аби де найближче налапати цебро. Зазирнув до першої прибудови — зась, до другої — те ж саме, до третьої став бігти, і тут вже роботиха не витерпіла: 

—Безмозке чудовисько! — гаркнула Анісія, жестом указуючи на цебро. — Чи ти чекаєш смерті цього невдахи? — осудливо захитала головою. — Чим завгодно би займавсь, аби нічого не робити. 

Опанаско з острахом підходить до жінки і з ляку, аби не відхопити чергового ляща, швидко хапає цебро і стрімголов мчить до колодязя. 

—Обережно, — і тут Анісія не стримується від коментарів, — диви не побий мені цебро. Єдине ціле у дворі лишилося. 

У відповідь Опаско тільки угукнув і обережно став опускати у колодязь цебро. 

—Ось, є, — біжить Стеф і від ядухи на ходу ковтає слова. Сухими губами лиш водить, але ні пари з вуст більш видати не може. На додачу, чи то від кисневого голодування, чи від незвички до фізичних навантажень, чи ще від чого, чолов’яга починає кашляти і триматися за горлянку, ніби хто взявсь його там душити й віддихатись не дає. 

Нервова система Анісії, або ж який там у її платах прообраз нейронних зв’язків, не витримує. Роботиха хапає держака, підбігає до Стефа і як уперіщить йому по горбу. Той від болю так завиє, що аж боляче дивитися: 

—У-у-у-у! 

—Я скільки разів просила кидати люльку? — і з нову як угріє його дрючком, що у того аж кості затріщали.  

—Ой-ай! Ой, — бідкається.  

—Досить прикидатися, — насмішкувато глянула на нього Анісія. — Іди, — вказує на Опанаска, — промий листя, добре порозминай, щоб аж сік пустив, і до мене неси. 

Стеф, увесь згорблений, пошкутильгав до колодязя. 

—Я тебе зараз пошкандибаю! — погрозливо вигукнула людиноподібна. — Гаспид, я тебе зараз ще раз дзизну, не придурюйся. 

Чоловік, мабуть крізь сильний біль, який можуть відчувати роботи, більш пряміш й веселіш пошкандибав у бік Опанаска. Молодики трохи пововтузились з тим листям, трохи поялозили у воді, підсушили рушником, вимнули і Стеф, що приречений смертник, хоч і кульгавою, але упевненою ходою до Анісії попрямував. 

—Ось тобі подорожник, — невдаха навіть посміхається. — Все, як ти просила. 

—Не мені, а твоєму товаришу, — роботиха замахується, але цього разу не б’є. Настанову дає. — Поприкладай на пухирі, щоб стухло, — потім звертається до Опанаска: — Бурмило, чого стоїш? Іди допоможи. 

Молодики нависли над бідолашним Стецьком, трохи повошкались, покрутились-повертілись. З горем навпіл наліпили цілющого подорожника на руки, обличчя та шию. Бідолаха, що мумія, загорнутий у листі лежить, не ворухнеться, лиш важко, що ковальський міх, сопе. 

—Чого баньки повитріщали? — порушує мовчанку Анісія. — Опанаско, йди до повітки*, — рукою вказує на прибудову, — бери мотику і картоплю попідгортай. А ти, Стеф, бери граблі та попереду двору приберись. Вже перед сусідами соромно.  

Молодики знехочу, по-лінивому, але все ж пішли по своє знаряддя.  

—Дівко, — помітила й мене Анісія. — Чого стоїш, як засватана? Ходи сюди. Нам до старости йти, а ти навіть не умивалася. Не гоже так. Глянь, як сонце вже високо, — вказує у небо, — а в тебе досі голова не уквітчана й коса не сплетена. 

Не встигаю підійти, як одразу ж людиноподібна дає мені до рук ківш і люстерко: 

—Швиденько збирайсь, — підморгнула лівим оком і пішла до халабуди муштрувати молодиків: — Вам допомогти чого обрати чи самі впораєтесь? 

—Їсти хочу, — що віл, заревів Стеф. 

—Ще не взявсь до праці, а вже напрошуєшся їсти? Лоб ти не хрещений, — повітка хоч і далеченько, але добряче чутно, як Стеф знову відхопив стусана.  

Гарненько умившись й привівши себе до ладу. Стою біля ґанку, чекаю, доки Анісія хлопцям завдання нарізає. Вже й Стецько очуняв, стоїть з сокирою, наміряється дрова рубати. Опанаско моторно підгортає на городі картоплю, а Стеф, ще той працелюб, ледве-ледве плентається до воріт і тягне граблі за собою. 

—Тебе підігнать, — зарепетувала Анісія, — чи сам пришвидшишся? 

—Добре, добре, — пробурмотів той. 

—Ти диви, — скоромовкою продиринчала людиноподібна, — як повернусь, щоб все тут блищало. І гній винесеш від скотини. 

—Угу, — Стефу було зовсім не весело. 

—Гарна, — глянула на мене Анісія, — з такою не соромно і на люди із’явитись, — бере мене під руку і селом веде.  

З правого боку вулиці білесенькі хатки, а з лівого — суцільне поле, а за ним в’ється річечка. Співають солов’ї.  

—Анісіє, — насмілююсь звернутись, — як ваше село називається? 

—Ти вже наша, дівко, тому і село твоє. Бачиш поле? — вказує у бік кольорового полотнища, що розпласталося аж до горизонту. 

—Так, — відповідаю. 

—Які кольори переважають? 

—Синій, — кажу. 

—Так, то волошки. А ще який? 

—Жовтий. 

—Так, то поле із зерном. А ще? 

—Зелений і червоний, — невпевнено відповідаю, оскільки ніяк не можу визначитись якого кольору на полотні більше. 

—А так? — Анісія бере мене за плечі і указує трохи вбік. 

—Зелені багато! — приходжу до висновку. 

—Так, — ствердно відповідає людиноподібна, — наш край славиться гарними урожаями хліба та соняшнику, красою синіх волошок і хрещатим барвінком, розмаїттям зелені, що так і буяє всюдибіч. Проти природи не підеш, нехай і бур’ян розростається, адже земельці іноді потрібно дати відпочить, щоб на ній проросла всяка всячина — берізка, спориш, грицики, полин, безсмертник, деревій. За бережливе ставлення до себе і повагу земля уміє бути вдячною, і тоді на наступний рік дасть неосяжний урожай, що втомишся збирати, але, аби було чого їсти взимку, прибереш усе до останньої зернинки, — Анісія зробила коротку паузу, а потім гордо продовжила: — Наші поля — що вишиваний рушник, гаптований кольоровими нитками, саме тому село наше отримало назву Шитки*, а тутешніх мешканців називають шитчанами.