Розділ 7. Мета гри

У своєму світі, якщо звісно спомини мене не підводять, таких ранків не пам’ятаю. Свіже, трохи прохолодне повітря своїм дотиком ледь відчутно обпікає обличчя та руки. Трав'яна роса вже встигла просякнути крізь вовняні онучі і, ніби струмом, сотнями іонів пробіглась від стоп до кінчиків волосся на голові. На мить забило подих, а потім відпустило. Ніби у хвилюванні, пришвидшилось серцебиття. Щойно роблю глибокий вдих — як на шкірі одразу ж рясно висипало огрядними сиротами. Злегка треморить, але відчуття приємне. Ранкова літня росяниста напівпаморозь вкрила кожну стеблинку, кожен пуп’янок, кожен листочок та квіточку, даруючи життєдайну прохолоду усьому живому, що прокидається у передчутті спекотного літнього дня.  

Схід сонця обрамлює лінію горизонту. Щосекунди світило стрімко підіймається все вище й вище до неба. Величезна вогняна квітка ніби демонструє свою перевагу над усім, що є на землі. Під дією відкритих сонячних променів роса на траві починає випаровуватись, залишаючи по собі на зеленому листі лиш злегка помітні білуваті плями від пилу. Від такої кількості конденсату у повітрі завитав ніжний напівпрозорий серпанок, що у реакції із сонячним теплом одразу ж розсіявся і зник. 

Дивовижа, як супер-реалістично. Такого і в дійсності зі мною не було. Про єдине світило читала у книжках з історії еволюції Всесвіту, але у зв’язку з прогресом сьогодні таке вже неможливо. Потрібно насолоджуватись моментом, доки доступ до гри відкритий для такого пересічного учасника, як я. Хоч я і не пам’ятаю свого імені і хто я, але чомусь переконана, що на ігроманію ніколи у житті не страждала. Я — реалістка і ця гра, якщо я тут вже опинилася, потрібна мені для того, щоб я все згадала. 

Щойно до тину підійшли три молодики, одразу ж загавкав собака. Потім зрозумівши, що свої, сторож одразу ж змінюється у поведінці, грайливо теліпає хвостом і біжить до буди. Перший із прибулих заходить у двір і на ходу справляє на голові баршівку*, чистить чоботи, потім дістає люстерко і поправляє вуса — марафет наводить, ніби зібрався женихатись. Другий — Опанаскову кумедну ходу за три кілометри впізнаю — кроком дрібнить і смушку* з очей прибирає. За ними плететься третій, чухає пліш, що аж виблискує на сонці. Останній — скоріш за все Стеф. Той самий, що вчора стусана відхопив і його капелюх ударною хвилею віднесло на дерево. Мабуть прийшов по своє, а товаришів у супровід попросив, щоб не так страшно було Анісії на очі траплятись. 

На ґанок виходить Анісія, кидає суворий погляд на чоловіків: 

—Чого тут забули? — так гаркнула, що навіть пес морду сховав у буду. 

—Капелю... — почав скиглити перший. 

—Стеф, заткнись, — одразу ж присікла жалюгідні виправдовування Анасія. — Раз прийшов, то йди і дістань, — з’єхидничала, вказуючи на гілку і капелюх високо на дереві. 

—Драбину позичиш? — насмілився запитати плішоголовий. 

—Ні! — роботиха так гиркнула, що аж пес у буді заскавулів. — Бачите, налякали мені собаку. Тепер з буди боятиметься виходити три дні. 

—А як же ми без драб... — голомозий спробував надавити на жалість. 

—Стецько! — враз відрізала людиноподібна. — Не мої проблеми. З собою потрібно носити, — і глузливо засміялась. 

Молодики, похнюплено схиливши голови, надповільним кроком попрямували до груші. Підійшовши до дерева, щойно почали тягти за гілки, одразу ж відхопили наганяй від господині: 

—Якщо хоча б одна груша впаде з мого дерева, будете відпрацьовувати роками! Про інші збитки навіть не згадую, тому що потягне на пожиттєве, — Анісія тримає руки в боки і вже дивиться на них, як на своїх потенційних рабів. — Моїх пояснень достатньо? 

—Угу, — у один голос промугикали здоровані Стеф і Стецько, а Опанаско став трохи осторонь, ніби його це і не стосувалося. 

Звідки не візьмись здіймається різкий вітер. Підіймає куряву, знімає з гілки капелюха і несе далеко у поле. Гойдає дерево і груші градом починають сипатись додолу.  

—Ай-яй! Ой! — зойкнув Стецько. Бідоласі на голову приземлилась груша і, від удару перетворившись на кашу, по обличчю та шиї пустила сік. Аромат п’янкої фруктози вчули дикі бджоли і налетіли на хибний нектар.  

—От нездара, — сплюнула наліво роботиха 

— Рятуйте! — не своїм голосом заволав ходячий вулик. Від болю та жаху Стецько став метатися по двору. По дорозі натрапляє на баняк і в надії на порятунок суне туди голову, але там ані краплі води. 

—Ай-й-й-я-я-я-й! — знову не своїм голосом заволав бідолаха. — Святі угодники! Води! — підбігає до діжки, суне й туди голову, натрапляє на висівки і приречено благає: — Води! 

Стеф і Опанаско стоять каменем, ніби заціпеніли, а Анісія неспішно бере до рук цебро і несе до мученика. Той, узрівши благодатний порятунок, прожогом кидається до відра і головою пірнає у воду. Бджоли вчувши небезпеку стрілою вилетіли і майнули до дупла. 

*** 

Баршівка* — чоловічий головний убір, виготовлений із сукна. 

Смушка* — те саме, що смушкова шапка, виготовлена із вовни.