Розділ 6. Роботи теж мають почуття? 

У хаті горить два каганця. Одного мигунця Опанаско на лаві примостив, інший палахкотить на пристінку. Жваві тіні язиків вогню, ніби пустотливо бавлячись, малюють незвичні динамічні абстракції на стінах та стелі. Увійшовши до хати, танцюючі візерунки враз падають на мене і зливають усе моє єство з органікою кімнати. Анісія ж стоїть, як вкопана, не ворухнеться. Раптова блідість, відсторонений вираз обличчя і стоп-погляд металевих очей роботихи — усе враз наштовхнуло мене на думку, що хтось зверху керує цим процесом і, натиснувши на пульт, вимкнув її, аби вивести з гри, або ж перезавантажити, щоб трохи охолола. Допускаю також, що у цей самий час вона може перебувати на іншій локації і підбирати ключі для розв'язку головоломки підвищеної складності. Акаунт Анісії явно суперськи прокачаний, або ж задоначений, оскільки її огрядну постать навіть тіні не взяли, або ж я, як завжди, перебільшую і мені всього-на-всього привиділось.  

Раптом Анісія поворухнула правою рукою. Кліпнула лівим оком. Обличчя її стало оживати, щоки налились багряним рум’янцем, металевий погляд став походити більш на людський, аніж на машинний — ніби хто дистанційно керував усіма її процесами, перевіряв скіли або ж фіксив ак*. Тільки тепер я помітила, як театр світлотіні пронісся по її обличчю і замерехтів на рукавах квітчастої сорочки. 

—Няв! — кіт, де не візьмись, перебиває таємничу тишу, починає тертися мені об щиколотку і на всю хату мурчати. 

—Ня-я-я-вчик! — на радощах, сама ледь не нявкаючи, сплеснула у долоні Анісія. — Ходи-но сюди, ріднесенький.  

Сіре пухнасте диво, як м'ячик, враз покотилося у ноги своєї господарки і стало ще гучніш мурчати. Анісія бере його на руки і, ніжно голублячи, тулить до себе й, навіть, цілує. Невже у платах цієї роботихи вшито таке програмне забезпечення, здатне стимулювати не лише логічні, але й емоційні нейронні зв’язки? Можливо й неї й мислення, як у людей, гнучке і здатне до ситуативної адаптації? На очах жінки виступили сльози щастя. Вона радісно посміхалася. У ту мить лиш безсердечний не повірив би у її щирість. 

—Нявчику, — несподівано після усіх пестощів, роздратованим голосом Анісія звернулась до кота, — де шастав, пухнаста твоя пика? Опудало ти кудлате, де ковтунів набрав? — щойно стала вдивлятись у шерсть, одразу жбурнула свого улюбленця додолу і почала ще більше на нього сваритись. — Ще й бліх набравсь! Ач, бісове дитя, — прочиняє двері і вказує нещасній тварині на вихід: — Геть! 

—Ня-я-я-в! — кіт жалібно дивиться своїми їдючо-зеленими очима на господарку і, ніби благаючи не виганяти з теплого затишного місця, починає ще більш протяжно нявкати: — Ня-я-я-я-в! Ня-я-я-я-я-в! Ня-я-у-в! 

—Ач який. Невдячне ти чудовисько, — стала дорікати Анісія, — на вулиці тебе, безхатченка такого, підібрала, а ти мені такі кренделі викидаєш. Іди звідсіль, щоб очі мої тебе не бачили.  

—Ня-я-я-я-я-в, — кіт ще протяжніш став горлати, аби не виганяли на вулицю. 

—Геть! Блохате чудовисько! — роботиха вже не панькалась зі своїм улюбленцем і силоміць випхала його на вулицю. 

—Ня-я-я-я-в! Кх-х-х-х! — кіт сперечався вже за дверима, проте його господарці було байдуже. 

Зачинивши двері, Анісія полегшено видихнула, і вже звернулась до мене: 

—Дівко, ти мені тільки чесно скажи, як ти у такий грець втрапила? 

—Я не розумію. Про що ви? — дивуюсь. 

—Зовсім нічого не пам’ятаєш? — дуже реалістично вималювався подив на обличчі роботихи. 

—А що саме я маю пам’ятати, — ще більше дивуюсь і намагаюсь зрозуміти про що саме йде мова. 

—Отож, по черзі, — майже пошепки, ніби щось хотіла розповісти мені по секрету, продовжила Анісія. — Нам разом потрібно дещо зрозуміти, аби потім знати, що з цим робити. Ти хоча б пам’ятаєш, як тебе звати? 

У відповідь мені не було чого сказати. Зазирнувши у підкомірки своєї пам’яті, почала шукати своє ім’я. Згадала, навіть, школу, де навчалась, нікнейми та прізвиська своїх однокласників, проте серед цих спогадів свого імені чомусь не знайшла. Враз до моєї свідомості дійшло, що я його не пам’ятаю. Від усвідомлення усієї жахливості ситуації у горлі ніби щось здавило. З’явилося відчуття задухи і, звідки не візьмись ледь не напівпаралітичний стан, до того ж ніби колонія мурашок пробіглася по моєму тілу. Нервовий свербіж такий, що несила витерпіти, починаю спершу долоні собі чесати, потім лікті, шию, навіть обличчя все пашіло від раптового нападу нервової кропив'янки. 

—Дівчино, чи на тебе напали Нявчикові блохи? — було видно, що Анісія награно намагалася жартувати, але, як і більшість людей, акторська гра її підвела. — Чухмаришся, що блохатий кіт, — на додачу вона залилася штучним свинцевим сміхом і цим видала свій внутрішній неспокій. 

Скажений скрегіт і наполегливе “Ня-я-я-в!” почулися за дверима. Або так співпало, або ж Нявчик дійсно розумний кіт, відволік нас, на правду, у слушний момент і цим самим перезавантажив наше з Анісією спілкування. 

—От гаспид, тиждень невість-де валандався, а додому щойно з’явився, одразу ж їсти давай, — хоч і дуже невдоволено бурмоче собі під ніс жінка, проте з якоюсь особливою любов’ю насипає у тарілку кашу. 

Анісія ледь встигає прочинити двері — як кіт знову посеред хати муркоче від задоволення, що вдалося прослизнути, аж стіни дрижать. 

—Ти диви яке спритне! Геть, з хати! — громовицею пронісся голос господині. — Де швендяв? Га? Мишей замість тебе я буду ловити? — і вказала Нявчику на двері. 

Кіт винувато, але з якоюсь надією на помилування, глянув на свою покровительку зеленими, що оливки, очима. Коли ж зрозумів, що сьогодні не його день, а точніше вечір, то повільною ходою пошкандибав на вихід. Виглядало це, ніби пригальмоване відео, коли підвисає інтернет, але ролик так затяг, що вже й в такій якості ладен додивлятись.  

На відміну від Анісії, акторська майстерність кота не підвела, навпаки змусила роботиху повірити у раптову хворобу свого улюбленця. Вона стурбовано глипнула на Нявчика, обережно взяла на руки і примостила на вовняному килимку. Одразу ж прийнялась оглядати свого улюбленця. Її сірі з металевим відблиском очі, що рентген, ніби відскановували наскрізь все аж до шерстинки. Потім вона легенько доторкнулась до лапки і потягла — і тут акторська гра кота підвела. Він так розніжився у теплі, що від задоволення прицмокнув і не стримавши задоволення, що мотор дизеля, гучно замурчав.