Розділ 5. Звільнення 

Нерозумні очі Опанаска у поєднанні з холодною зброєю у руці — що нічний кошмар. З ляку усе тіло облило холодним липким потом. Хочеться кричати — та у горлі ніби спаралізувало. З відчаю хочеться розридатися — та сліз немає. Лежу нерухомо і чекаю найстрашнішого. 

—Переверни її, — стала керувати роботиха Анісія. — Опанаско, дай сюди, — хапає з його рук ножа і нахиляється до мене. 

З переляку заплющую очі. Дуже страшно стати свідком власної загибелі. Невідомо, що у вінчестері* в цих не сповна розуму роботів. Поводяться, ніби їм плати поплавило. Совають мною, перевертають з боку на бік. Метушаться. Щось незрозуміле між собою бубонять, ніби яке замовляння читають. Вовтузяться. Не пам’ятаю, коли востаннє до церкви ходила, але, як вмію, починаю молитися. Проривається із цього божевільного каламбуру Анісієве “Ріж!” 

У пам’яті вмить ніби спливло все життя. Проте найстрашнішого не відбувається, навпаки — спершу вивільняються руки, потім ноги. Дихати стає легше. Можливо я вже в раю і увесь жах скінчився? 

—Дівчино, — перериває тишу на диво спокійний голос роботихи Анісії. — Підводься. Нічого на сирій землі лежати. Не вистачало, щоб ще захворіла. А мені тоді знову лікувати тебе?   

Доброзичливий тон роботихи трохи дає мені упевненості. Тільки-но розплющую очі — як бачу, що на мене витріщаються чотири пари очей. У центрі, трохи попереду від інших стоїть Анісія — фігурна, пишнолика, дуже яскравої зовнішності — що модель плюс сайз. Направду, як пава, тримає руки в боки і випинає лікті урізнобіч, ніби хизується своєю вродою. На ній квітчаста хустина, зав’язана на маківці грайливим бантиком. Рукава сорочки всипано дрібним хрестиком. Живописні поли спідниці-мальованки тягнуться додолу і ніби у продовження собі зливаються із довколишнім різнотрав’ям. Обрамляє образ вигаптувана у дивні візерунки плахта і, що стиглий терен, темно-синє намисто. Як вишенька на торті — червоні чоботи, що від іскри багаття так і відблискують багрянцем. Сто відсотків вони мають функцію пришвидшення, а якщо модернізовані, то при відповідному налаштуванні здатні трансформуватися і працювати за принципом говерборда.    

—Що означає “знову”? — запитую. 

—Те і означає, — насмішкувато кидає у відповідь Анісія. — Місяць з гаком як у мене живеш. Ледве ви́ходила тебе. Так що підводься. Прохолодно, а у тебе ще не всі рани загоїлись. — раптом жінка змінює тон і наказовою інтонацією звертається до Опанаска—Опилипка: — Бовдуре, чого стоїш, як вкопаний? Допоможи дівчині підвестись! 

У відповідь парубок щось незрозуміле белькотить, мугикає і дрібним кроком біжить у мій бік, ніби навмисне намагається роздратувати “старшу”, або й справді пришелепкуватий. Самостійно підводжусь, аби уникнути зайвого контакту з Опилипком і тільки зараз розумію, що обплетена я була у риболовецькі сіті, ще й гачків повно. Диво, що я ще більшої шкоди собі не наробила і відбулась у більшій мірі переляком від нерозуміння того, що коїлось насправді. У свої двадцять я так і не навчилася мислити логічно. Мною частіш опановують емоції, аніж намагання шукати раціональне пояснення навколишній дійсності. Проте й у разі активації у моєму мозку функції пошуку наукового підтвердження того чи іншого явища, обов’язково знайдеться деталь, або ж елемент, що відволіче й націлить на хибну стежку.  

—Як я сюди втрапила? — запитую, вказуючи на риболовецькі сіті. 

—Про це саме і я би хотіла у тебе, дитинко, запитати, — сміється Анісія.  

Хтозна чого від цієї жінки очікувати. Тут вона тобі у гуморі, навіть жартує, а в інший бік може повернутися і, святий Браузере відведи, дати комусь стусана, що не так глянув, або ж став не у тому місці. Людина вона чи робот — невідомо, але на контрасті уміє працювати професійно. Якщо вона людина, то у неї дуже нестабільна психіка, а якщо андроїд, то їй явно десь щось поплавило. 

—Дурню! — нестабільна психіка Анісії знову дала про себе знати. — Опанаско, йди до хати запали каганець. 

Без жодних заперечень той швидко пішов до хати. Через хвилину у вікні заграло тьмяне світло каганця. 

—Тепер ходімо, — голос роботихи знову змінився на доброзичливий і на обличчі у неї з’явилася скупа посмішка.  

У відповідь теж намагаюсь посміхнутися, проте не упевнена, чи вдалося мені приховати фальш. Ті двоє, що стояли осторонь, рушили за нами. Анісія ніби тільки тепер, вчувши позаду човгання та кректіння, згадала про їхню присутність. На ходу повертається у їх бік і тому, хто трапився ближче, ціляє такого смачного ляща, що аж плескотом довкола віддалося, а капелюх “щасливця” на супершвидкості високо підлітає і зачіплюється за гілку дерева. Коректно працюють асети. Звук не відстає і рухи персонажів не зависають. Виникає ілюзія, ніби все відбувається наживо.

—За що? — Стеф став бідкатися і долонями терти лоба. — Боляче. 

—Стули пельку, — хижим поглядом глянула на нього Анісія. — Не довго і ще раз стукну по макітрі. Відомо ж, що моє слово та діло на далекі відстані не розходяться. 

—Та я, — той ледь встигає щось пробурмотіти. 

—Бери під руку свого одного товариша, — трохи спокійнішим тоном мовила роботиха, проте, повернувшись у бік хати, знову як загарлає: — Опанаско! Дуй сюди! 

Опанаско—Опилипко знову біжить дрібним кроком. Спадає на думку, що дурнем прикидається, а можливо і справді хворий. Залежно від того, хто він є насправді, тут без лікарів або ж інженерів-техніків точно не обійтися. Його недолугий вигляд підкреслюють закороткі, обірвані на колінах, вовняні штани і на увесь живіт латана-перелатана сорочка. Ще й обідраний капелюх, з якого більш по ліву сторону урізнобіч стирчить солома.  

—Так от, — щойно Опанаско підбіг, Анісія продовжила свою тираду: — Береш під руки своїх товаришів і, поки живі-здорові, дружно чимчикуєте звідси. 

—Добре, — у один голос мовили двоє, Опанаско ж мовчав. 

—Ви ще тут? — питання Анісії не вимагало відповіді, скоріш спонукало адресатів до дії.  

Хлопці ж у свою чергу, слідуючи наполегливим порадам своєї тім-лідерші (хоча, щоб так зухвало і безцеремонно поводився з підлеглими тім, я ще не бачила), взялись за руки і лінивою ходою почимчикували.