Розділ 4. Божевільні роботи

—Неси баняк води! — віддалено чую лемент жінки. — Та швидше ж! — когось підганяє. 

—Та зараз, — доноситься лінивий чоловічий голос, — чого репетуєш, як ненормальна? Несу. 

—Що ти як вагітний? — жінка не стримує свого роздратування. — Можеш швидше переступати з ноги на ногу?! 

Дезігнери* добре попрацювали зі звуковими елементами. Уперше зустрічаю роботів, здатних до звуковідтворення, що ідентичне людській мові. Під час гри цікаво буде перевірити синхронізацію не лише аудіо, а й інших асетів* з прив’язкою до місця та подій.  

Моє бідне тіло, обплетене тонким гіллям і сколоте пекучими голками, нагло обдало крижаною водою. Божевільні роботи ще більше заметушились. Потім взяли мене за ноги і плечі. Підняли й несуть. Розум підказує, що безнадійно у такому становищі навіть намагатися пручатись, але інстинкти пробудили у мені сили та бажання хоча б мінімально, але дати нелюдам відсіч. У відчаї гукаю на поміч, проте марно. Від безнадії намагаюсь вкусити одного із викрадачів і досягаю своєї мети — хапаю зубами і не відпускаю. На диво, навіть плоть, як у живої людини, тепла. Мої смакові рецептори враз відчули солонкуватий присмак плазми і лейкоцитів. Силікону та пластмаси тут і поруч не було, або ж це насправді людина, або ж я проґавила один із позапланових репортажів від марафону Інновацій. 

—Дідько, вона мене вкусила! — заволав чоловік. 

—Але ж не з’їла, — доноситься єхидний смішок жінки. 

—Але ж і не відпускає! — потерпілий став не на жарт психувати: — Я її зараз чимось угрію. 

—А перед старостою ти будеш звітувати? — суворим тоном заперечує жінка. — Не смій, бо я тебе скоріш чимось грякну, що очі вилізуть! 

—Та я той... — почав було той виправдовуватись. 

—Ти мене зрозумів? — перебила його жінка і стала вичитувати: — Зовсім здичавів чи що? Можеш поводитись, як нормальна людина? Попроси, щоб відпустила. 

—Побачив би я, якби тебе... — замимрив чоловік у відповідь. 

—Телепень! — не своїм голосом ще сильніш стала гарлапанити жінка. — Тобі пощастило, що у мене руки зайняті. Ти вже напросився на такого ляща, щоб аж лоб тріснув. 

Шкода стало реалістичного бідолаху, якого так холоднокровно облаяла ключова. Відпускаю йому руку. Тим більше спадає на те, що він дійсно відчув сильний біль, адже з їхнього діалогу прослідковувалась певна щирість у його намаганнях поскаржитись присутнім.  

—Анісіє, несемо до тебе? — раптом у розмову врізався голос третього співучасника. 

—Не до тебе ж, — жінка почала і його сварити. — У тебе там окрім бардаку нічого й немає, ані ложки, ані виделки, ані чистої постелі. Страм! 

—Та я... — забелькотів на свій захист третій.  

—Та я теє, та я той, — стала кривлятись Анісія, а потім, ніби за заданим алгоритмом стала погрожувати: — Стеф, стули горлянку! Ти ж мене добре знаєш. Не жартуй. 

Чоловіки лиш тяжко зітхнули і решту дороги мовчали. 

—Опилипко! — несподівано, що аж два її співучасники підскочили, громовим голосом перервала тишу жінка.  

У відповідь — ані шереху, ані півголосу. Можливо той, кого кличуть, десь з ляку причаївся у надії, що пронесе і про нього якимсь дивовижним чином забудуть. 

— Де шастає той незграба? Чому коли він потрібен, його ніколи немає поруч? — і знову заволала не своїм голосом: — Опанаско! 

—То як його насправді звати, — задався питанням третій (скоріш за все він мав більше прав на голос, аніж другий), — Опанас чи Пилип? 

—А тобі до його імені яке діло? — прогарчала Анісія. — Як запам’яталось, так і називаю, — і продовжила гукати: — Опанаско! — пів секунди почекала, прислухалась до тиші і продовжила активніше гукати: — Опилипко! Опанас! Пилип, дідько тебе вхопи! Де шастаєш?! 

Неподалік почувся глухий тупіт чиєїсь незграбної ходи. Грякнуло цебро. Бахнуло ще невідомо що. Звуковий каламбур засвідчив про незграбне намагання Опанаска чи Опилипка якнайшвидше догодити головній, щоб раптом ляща або ще чого подібного не вхопити. 

—Лантух! Невдаха! — репетує Анісія. — Що ти там вовтузишся? Швидше! 

Чую, як той біжить, ледь не перекидається, потім за щось зашпортується і падає. 

—Щоб ти сказивсь! — враз на свою адресу від жіночоподібної отримує Опанаско — Опилипко. — Дурна жінка могла дати життя такому невігласу, як ти! — роботиха на додачу до своєї словесної тиради кидає глузливий смішок. 

—Анісіє, ти б... — третій намагається втрутитись. 

—Заткнись! — Анісія враз йому відсікає. — Не твоїм розумом, — процідила до третього, а потім стала наказувати явному кандидату на титул невдахи року: — Опилипко, неси ножа! 

Потім все, як у тумані. Відчула себе, як на жертвоприношенні. Скрип іржавих воріт. Ніби голос Анісії і її “Несіть до багаття”. Мене кладуть на землю і божевільна усмішка Опанаска із ножем у руці. 

*** 

Дезігнери* — те саме, що дизайнери. 

Асет* — це компонент, що представляє собою вже готове рішення, створене гравцем або іншими людьми. Це може бути інструмент(знаряддя), графіка, моделі, музика, скрипти.