Глава 15

Залишок вечора пройшов для Євангеліни досить метушливо. З офісу вони з новим шефом поїхали до лікарні, де дівчина написала йому розписку після того, як Максим організував для батька окрему палату, оплатив операцію та вже проведене лікування, придбав медикаменти на найближчий час та домовився про розміщення Ланського у спеціальному реабілітаційному центрі, для утримання в якому теж виділив кругленьку суму. Матуся, яка не знала, чи їй знову лаятися, чи все ж таки дякувати, просто мовчки зиркала на Державіна, коли той зазирнув у палату, щоб оцінити рівень комфорту, і чергувала біля ліжка батька. А батько, який був ще занадто слабкий, щоб вилити на Макса чергову порцію бруду, тільки пихкав і намагався не дивитись на того, хто його розорив.

Євангелина й сама не могла зрозуміти, чи правильно вчинила. З одного боку, накотило неймовірне полегшення, що вони більше нічого не винні лікарні і тато може розраховувати на необхідне лікування. А скільки таких, хто не може дозволити собі нормальну реабілітацію, а потім розплачується за наслідки здоров'ям чи навіть життям. З іншого ж, тепер Єва потрапила у боргове ярмо, вибратися з якого буде завдання не з легких. і до кого потрапила – до самого Державіна, якого батьки воліли б більше ніколи не бачити, а вона сама… Ось тут все дуже складно.

– Що з Кирилом? – не могла не спитати Єва, коли, залишивши матір у палаті, вийшла слідом за Максом у коридор.

– Живий-здоровий, – неохоче повідомив той. – Принаймні доти, доки що ти виконуєш свою частину угоди.

– Я хочу почути його голос, – не вгавала вона.

– Слухай, не зли мене, Ланська! – підвищив він був тон, але, глянувши на медсестру, що проходила повз, знизив голос і попрямував у бік сходів. – Припиняй питати про інших чоловіків, бо інакше…

– Він не «інший чоловік», а мій охоронець, – наполягала дівчина, прямуючи слідом. – І стільки разів мене рятував…

– Не він один тебе рятував! – гаркнув Максим, виходячи на сходову клітку. – Ти добалакаєшся до того, що я його точно прикінчу!

– А ти добалакаєшся до того, що я піду в поліцію, – висунула зустрічну загрозу вона, виходячи слідом за ним.

– А давай, іди! – змахнув рукою Макс. – І тоді твого дорогоцінного колишнього охоронця запроторять за вторгнення у приватну власність та спробу нападу, Лісіцин про це точно подбає, а я допоможу… І не забувай: якщо зі мною раптом щось трапиться, лікувати тата будеш за свій рахунок, якого в тебе зараз немає. Тож уперед!

Євангеліна підібгала губи. Знає ж, гад, на що натиснути.

– Тоді дай мені поговорити з Кирилом, – смиренно попросила вона, вже не намагаючись погрожувати. – Будь ласка. Інакше я сьогодні не засну.

– Щоб твою жалісливість! – вилаявся він... і дістав телефон. – Алло, Петре, як там наш поранений командир? Дай його ненадовго, – і сунув мобільник Єві. – У вас дві хвилини.

– К-кирило? – тремтячим голосом запитала вона в слухавку, відвертаючись, і судорожно зітхнула, коли почула його у відповідь: «Євангеліно Ан-ндріївно, зі мною в-все д-добре. А ви як?»

Двох хвилин, відміряних новим босом, виявилося, звичайно ж, занадто мало, але Максим не став чекати, поки вони завершать розмову, і забрав телефон. Гаразд, головне, що Кирилу надали допомогу і він зараз десь у приватній клініці.

– Переконалася? Все гаразд із твоїм героєм, – Державін сховав девайс. – А тепер поговоримо про справу. Робочий день починається о дев'ятій, але завтра будь готова о восьмій: за тобою заїде машина, не змушуй водія чекати.

– Я зрозуміла, пане начальнику, – не могла не сиронізувати вона. Сам же звелів називати його босом.

– Тоді до завтра, Євангеліно Андріївно, – відповів він тим же. – І намагайтеся зробити так, щоб я не розчарувався у своєму прагненні наблизити вас і не пошкодував про бажання вам допомогти.

У палату Єва повернулася в не найприємнішому настрої і наткнулася на докірливий погляд матінки.

– Як ти могла, Єво?! – нарікала та. – Бути зобов'язаними цьому злидню, через якого твій батько зараз у такому стані…

Батько, здається, був абсолютно солідарний із матусею і так сердився, що навіть відвернувся, не бажаючи дивитися на дочку. І в Євангелини здали нерви.

– А як ви хотіли? – вигукнула дівчина. – Якби не Державін, ви обоє вилетіли б на вулицю без лікування. Більше того, я змушена працювати в його компанії, щоб нам усім хоча би було чим себе прогодувати.

– Що-що ти змушена робити? –  здивувалася мама.

– Працювати у його компанії, – повторила Єва. – Починаючи від завтрашнього ранку. І це не обговорюється, якщо ти хочеш поставити тата на ноги.

– Але…

– Я скоро поїду додому: мені треба приготувати на завтра одяг. Ти зі мною? Чи залишишся тут?

Завдяки тому, що в палаті був окремий санвузол і крім невеликого холодильника, мікрохвильової печі, чайника і шафи стояла додаткова кушетка, матуся взагалі могла тимчасово сюди переїхати, щоб наглядати за дорогоцінним пацієнтом, і, чесно кажучи, Єва б не здивувалася, якби вона віддала перевагу залишитися тут і не повертатися до тісної квартири Кирила, яка їй настільки не сподобалася. Хоча, якщо так поміркувати, тут, в палаті, нітрохи не просторіше, нехай для двох місця і цілком достатньо.