Глава 14

– Ти мене шантажуєш? – Євангеліну наче вдарили під дих.

Отже, в хід пішли погрози і шантаж, а вона мала надію... Так, нехороше передчуття не обдурило. І змінити вже нічого не можна. Зараз життя батька залежить від її згідливості, та й доля Кирила теж. Ось уже кому прилетіло лишенько дарма, то це Ісаєву: нічого поганого не зробив, намагався допомогти тоді, коли всі інші зрадили, а тепер у нього дірка в боці і всі шанси відійти на той світ.

«Кирило, миленький, тримайся!»

– Я б сказав… що лише підштовхую тебе до правильного рішення… – Максим вичікувально дивився на співрозмовницю.

«Правильного? – гірко подумала Єва. – Та що ж у ньому правильного?»

Але, як не прикро це усвідомлювати, їй доведеться підкоритися, тому що вибору в неї справді немає.

– Добре, я підпишу, – вона більше не дивилася на Державіна, не хотіла дивитися. – Але ти мусиш пообіцяти… мусиш виконати те, про що говорив.

– Я слів на вітер не кидаю, Єво, але й ти повинна відповісти тим же. Алло, – звернувся він до когось, кого встиг набрати, доки розмовляв із нею. – Петре, потурбуйся про свого колишнього колегу. Нехай Ісаєву нададуть необхідну допомогу, і дайте йому нормально відлежатись… Ні, більше нічого з ним робити поки що не треба, тільки якщо сам спровокує. Далі я скажу, як вчинити. Ну як, задоволена? – запитав уже в дівчини.

Вона підняла на нього очі.

– А батько?

– Зараз разом поїдемо до лікарні та вирішимо всі фінансові питання, але спочатку підпишеш контракт. І так, заверши вже з моєю щокою, – він знову зробив запрошувальний жест. – Як я можу їхати у такому вигляді?!

Хоч як намагалася Єва замазувати слід, виходило не дуже. Ні, він більше не червонів як макова квітка, але ... Може, краще просто трохи почекати, поки мітка зійде природним шляхом?

Прискіпливо оглянувши себе в селфі-камеру, Макс похмуро глянув на Єву:

– За псування обличчя компанії (а я – обличчя компанії, якщо ти цього ще не зрозуміла) будеш оштрафована.

– Ем ... Тобто у мене ще навіть зарплатні немає, а вже штраф?! –  у неї просто не було слів.

– Ну, ти ж устигла щось заробити за ці два дні.

– Як ти… Ти стежив за мною?

– Не стежив, а доглядав, казав уже, – виправив він роздратовано. – Інакше як би я встиг тобі сьогодні допомогти?! Хоч би подякувала.

– Дякую, – вирвалося в неї, хоча вона зовсім не мала наміру дякувати, тим паче після шантажу. – Але це не дає тобі права…

– Дає, Єво, звичайно ж дає, – посміхнувся майбутній шеф. – Тепер у мене буде на тебе багато прав, а скоро стане ще більше.

– Про що ти? – вона не на жарт занепокоїлася.

– Дізнаєшся свого часу… – відповів Максим загадково. – І так, я вирішив, як тебе оштрафувати. Першого разу буду лояльним: пригостиш мене завтра після роботи вечерею. Там, де я скажу.

– Чому ж не сьогодні? – іронічно вигукнула вона. – Тобі ж явно не йметься…

– Сьогодні у мене багато справ, які я призначив до того, як… ти втрапила в халепу. А завтра я звільню вечір…

– Добре, – зітхнула Єва, зовсім не уявляючи, як її грошей може вистачити на вечерю в пристойному місці, куди напевно затягне колишню однокласницю Державін, щоб... Та напевно для того, щоб познущатися і поставити в незручне становище, коли в неї просто не вистачить коштів, аби сплатити за рахунок.

«Ну і добре! Нехай тягне туди, куди хоче, аби швидше відстав».

Подальшу їхню розмову перервав стукіт у двері. На порозі з'явився високий русявий чоловік приблизно одного з Максимом віку. Одягнений він був у строгий сірий костюм, у руках тримав папку. Окуляри в тонкій оправі йому дуже личили і надавали ділового вигляду.

– Максиме Олександровичу, контракт готовий, – оглянувши постраждалу щоку Державіна, чоловік підняв брову і перевів погляд сірих очей на Єву.

– Дуже добре, – господар кабінету прийняв у нього папку і зашурхотів паперами, переглядаючи документи. – З Євангеліною Андріївною ти заочно знайомий, – кивнув він на дівчину. – Єво, це Аркадій, мій особистий юрист та вірний помічник.

«А він досить привабливий, – Єва мимоволі зміряла чоловіка оцінюючим поглядом. – Та й виглядає компетентним. Невже не знайшов кращої роботи, ніж працювати на цього шантажиста?!»

Юрист простяг дівчині візитівку, де значилося його повне ім'я «Аркадій Петрович Васнєцов», знову багатозначно глянув на щоку начальника, але промовчав. Помітивши це, Макс насупився, кинув на Єву злий погляд і простяг їй папери:

– Підписуй!

Євангеліна так сильно хотіла закінчити моральне катування і якнайшвидше поїхати в лікарню до батька, що вирішила не витрачати час на читання контракту. Це можна буде зробити й згодом. Хоч би що там було написано, їй, як і сказав Максим, все одно доведеться його підписати. Та й, зрештою, вони живуть у двадцять першому столітті, тому чогось надто екстраординарного в ньому бути просто не може, адже закони ще ніхто не скасовував.

Проте погляд дівчини машинально зачепився за пункт «Зобов'язуюсь беззаперечно виконувати будь-які вимоги керівника», і її рука, що тримала ручку, здригнулася. Піднявши розгублений погляд на юриста, який свідомо вніс у документ подібний пункт, що перетворює її фактично на рабиню Державіна, змушену потурати всім його забаганкам, Єва не здивувалася, що Аркадій відвів очі. Ага, значить, не схвалює, і тим не менше… Далі вона читати не стала, інакше б точно зірвалася і кинула документи в обличчя Максимові, а цього робити не можна, бо… як не крути, він єдиний, хто в найкоротший термін готовий допомогти з лікуванням батька, хоч би які мотиви при цьому не мав.