Глава 13

Судячи з обличчя господаря кабінету, словесний удар Єви потрапив у ціль, самолюбство Максима було зачеплене, ще й як.

– Гидота, значить? – прошипів він. – Ланська, ти, здається, геть поплутала береги. Моя доброта має межі, і ти їх сьогодні майже досягла. Не примушуй мене шкодувати, що стягнув тебе з того столу, де тобі належало випробувати «море задоволення». І говорити зі мною в такому тоні я дуже не рекомендую.

– Тоді не чіпай мене… будь ласка, – жалібно схлипнула вона, проклинаючи себе за цю слабкість.

– Не чіпати, кажеш? – Максим підібгав губи і глянув пронизливо.

– Мені… після сьогоднішнього все це ог-гидно, – зізналася вона.

Жовна на обличчі Макса заграли куди сильніше.

– А не треба було ходити куди не слід! Ти… – і зробив крок у напрямку Єви.

– Не п-підходь! Інакше я з-знову буду змушена тебе вдарити! – вона була налаштована по-бойовому.

Він зупинився, проте її загроза його, швидше, потішила, ніж налякала. Та й атмосфера в кабінеті дещо змінилася, ніби хижак трохи сховав пазурі, але лапи з шиї жертви не прибрав і будь-якої миті готовий знову випустити кігтики.

– Та ти і так постаралася від душі, – чоловік оглянув ушкоджену щіку через селфі-камеру смартфона і знову повернувся до дівчини. – Як компенсуватимеш збитки?

– К-компенсуватиму? – пискнула вона.

– А ти що думала? Моєму обличчю завдано шкоди! – вагомо сказав він. – І якщо ти в сльозах благаєш, щоб я до тебе не торкався, значить... будеш торкатися до мене сама!

– Що?

– Я сказав, що ти покарана, Єво, – заявив Максим, явно насолоджуючись моментом. – Тож тобі доведеться до мене торкатися, подобається тобі це чи ні.

– Але мені неприємно до тебе торкатися! – знову намагалася достукатися до нього Єва.

– Так покарання якраз і полягає в тому, щоб робити те, що тобі неприємно, – на його обличчі з'явилася посмішка диявола. – Тож замазуй давай! – наказав категорично.

– Що-що мені треба робити?

– Я сказав тобі замазати цю потворність! – гаркнув Державін, вказавши на своє обличчя. – Що там у тебе є? У жіночих сумочках зазвичай повно барахла на подібний випадок.

У її сумочці, яку Максим прихопив з кабінету Анатоля, і справді був тональник, проте вона дуже сумнівалася, що з подібної задумки вийде щось путнє.

– Нумо! – поквапив він. – Ти маєш звикати відповідати за наслідки своїх дій… поки я прошу по-доброму.

Чесно кажучи, торкатися до Макса Єви дійсно зовсім не хотілося, занадто сердитим він виглядав, але дізнаватися, як буде «по-поганому», –  і поготів, так що вибору не було.

– Що ж… я намагатимусь, – і, витерши сльози паперовою серветкою, дістала тональний крем. – Але гарний результат не гарантую.

– Досить пустих розмов! – Макс знову оглянув себе, тепер уже у віконному відображенні, і чортихнувся, обмацавши постраждалу щоку: – Скалічила майбутнє керівництво, а туди ж, жертвою прикидається...

– І нічого не скалічила… – пробурчала Єва собі під ніс.

– Поговори мені ще! Давай починай, у мене сьогодні ще кілька зустрічей, – розвалившись у великому шкіряному кріслі, Максим підняв до неї обличчя.

Євангеліна після деякого вагання підійшла ближче і, набравши на палець трохи тональника, обережно провела по почервонілій шкірі.

«Я ні про що не шкодую! –  примовляла вона, ледь відчутно торкаючись кінчиками пальців до щоки колишнього однокласника. – Зовсім не жалкую! – думала зло. – Так йому і треба!» – вперто продовжувала подумки, і тим не менше, коли він скривився від чергового дотику, машинально запитала:

– Б-боляче?

Піднявши очі від його щоки, Єва зрозуміла, що весь цей час Макс, трохи скосивши очі, дивився на неї.

– А ти все така ж… – відповів він на мовчазне запитання в очах дівчини.

– Яка? – від його пильної уваги в неї чомусь пересохло в роті.

– Дбайлива, – сказав він не зовсім те, чого чекала Єва. – Особливо стосовно всіляких убогих. Он, навіть ведмежа брудне додому притягла.

Так, свого часу притягла, бо воно мало надто велику подібність із однокласником-вигнанцем, по кому в ті дні боліло серце і який тепер надто змінився і вже нічим не нагадує колишнього себе.

– І хто це тут убогий, цікаво?! – пробурчала вона, відводячи погляд і продовжуючи замазувати багряний слід, нижня частина якого губилася в на диво м'якій на дотик щетині. – Сам уже давно став великим начальником.

– Так, я змінився, – підтвердив гендиректор «Парадайз-плейс». – Але ти – ні. А це означає, що заради свого батька підеш на все, так?

Серце Євангелини стиснулося у поганому передчутті. Вона знову підняла на Максима очі, її рука на його щоці завмерла:

– Про що ти?

– Хм-м-м… Почнемо з того, що для допомоги батькові тобі потрібні гроші, правда? – навіть не питав, а констатував він. – І чималі. Отже моя пропозиція про роботу все ще актуальна…