Глава 12

Коліна Євангеліни затремтіли, а страх посилився багаторазово. Похитнувшись, вона мало не впала від слабкості і всього пережитого, і Макс, підтримавши, однією рукою притиснув її до себе.

– І ти віддала перевагу ось цій сволоті, а не мені? – він знову штовхнув Толіка, наскільки зміг дотягнутися. – Себе йому віддати збиралася?

– Н-не збиралася, – хитнула дівчина головою. – П-позика... об-біцяв допомогти татові ...

– Та потішитися з тобою він мав намір, а не допомогти! – гаркнув Державін, знову заїхавши Лісіцину по ребрах, і той охнув. – Хтива худоба. Та й ти не краща. Навіщо сюди притупала? Зовсім без мізків?

– Але ж я не сама…

– Ха, і багато навоював твій охоронець? – зневажливо кинув Максим, притиснувши Євангеліну до боку і майже тягнучи до виходу, тому що пересуватися на своїх двох їй все ще було важко. – Хлопці, піддайте йому ще трохи, щоб вивчив урок, – кинув він двом колишнім охоронцям Ланських, які тепер працювали на нього і вдерлися до кабінету за новим паном. Інші, ті, що юрмилися в отворі дверей, розступилися, даючи дорогу шефу.

– Кирило! – дівчина затиснула рот долонькою, коли побачила, що саме сталося за дверима, поки вона сама боролася з Анатолем.

Двоє охоронців Толіка, які раніше завадили Кирилові увійти, стогнучи лежали на підлозі з кульовими пораненнями. Сам Ісаєв, на обличчі якого вимальовувалися сліди бійки з охороною Лісіцина, стояв навколішки і тримався за закривавлений бік. Толік мав рацію: його люди таки підстрелили її захисника. І якщо йому не допомогти... Єва інстинктивно сіпнулася в бік колишнього бодігарда, але Макс її втримав і ривком притиснув до себе.

– Не рипайся, якщо не хочеш, щоб він постраждав ще сильніше, – попередив майже на вухо.

– Господи, але йому треба якось допомогти, зробити хоч щось, адже він поранений через мене… – схлипнула вона.

– Якщо хочеш щось для нього зробити, просто не сіпайся, – прошипів Макс, тягнучи її далі.

Проходячи повз ґрунтовно пом'ятого Кирила, Макс пригальмував і глянув на нього майже зі співчуттям:

– Ти... У тебе був шанс. Але якщо не зміг її захистити, значить, не заслужив.

І повів Єву за собою, залишивши позаду Ісаєва, що продовжував стояли навколішки та стікати кров’ю.

– К-куди ми? – почала впиратися Євангеліна. Настрій Максима їй зовсім не подобався. – Я… нікуди з тобою не п-піду, – і позадкувала.

– Підеш, Єво, ще як підеш, – він ухопив її за руку і продовжив тягти за собою. – Я дав тобі можливість вибору, але тепер досить. Більше ти від мене не втечеш!

– Б-боляче, пусти, – дівчина спробувала вирвати руку.

Максим чортихнувся і, пригальмувавши, випустив її зап'ястя, яке стискав куди сильніше, ніж слід, але тут же обхопив за талію і притягнув до себе:

– Більше ні звуку, Єво. Ще раз цвірінькнеш – і твій вірний пес так і залишиться валятися в калюжі власної крові, а швидка знайде вже його труп. Підеш зі мною – мої люди нададуть твоєму охоронцю посильну допомогу.

Євангеліна миттю прикусила язик. Пручатися все одно марно. Якщо його охоронці впоралися з амбалами Толіка, то вже на одне слабке дівчисько управу точно знайдуть. Та й життя Кирила зараз залежить від того, чи нададуть йому вчасно допомогу, тож з Максом краще спробувати домовитися.

Оскільки візит Єви припав на обідню перерву, народу в офісі практично не було, інакше б їм назустріч напевно висипав натовп, зацікавлений пострілами. Кілька охоронців Анатоля, які зустрілися по дорозі, були непритомні. Так, на співробітників, які повернуться з перерви, чекає чималий сюрприз. Загалом офіс Лісіцина вони залишили, можна сказати, безперешкодно, хоча Єві було дуже цікаво, як Державін розбиратиметься з наслідками свого вторгнення.

Уштовхнувши Єву на заднє сидіння автомобіля, колишній однокласник розташувався поруч і дав відмашку охоронцеві, який сів на місце водія, що можна їхати. Дівчина влаштувалася зручніше і спробувала відсунутися від чоловіка якнайдалі, на що він відповів зневажливим поглядом, але спроб притягнути її ближче не зробив і всю дорогу мовчав, тільки покусував нижню губу, про щось розмірковуючи і кидаючи на Євангеліну гнівні погляди.

Під'їхавши до великої будівлі, оздобленої темно-зеленим мармуром («Зовсім як Максимові очі», – чомусь подумалося Єві), машина зупинилася. Автомобіль з охороною залишився лише один, решта якось поступово відстала дорогою. Охоронець-водій так і залишився в авто, а Державін вийшов і повів Єву за собою.

– Зараз ми поговоримо на моїй території, – глянувши на неї впівоберта, повідомив він.

Але вона й сама побачила біля входу табличку з написом «Парадайз-плейс». Отже, він привів її до компанії, де (як вона тепер знала) обіймав посаду генерального директора.

«Еге ж, притяг у лігво тигра, інакше й не скажеш».

І справді, притягнувши її до свого кабінету, Макс замкнув двері, так що Єва повною мірою відчула себе в обителі хижака.

– Пам'ятається, ти у шкільні роки була розумною, але зараз, здається, розгубила останні мізки. Замість того, аби прийти по допомогу до мене, побігла до цього неповноцінного? – без передмов почав він.

«Я до будь-кого готова йти, аби не до тебе, через кого все і сталося!» – підібгала губи вона, але промовчала, буравлячи його настороженим поглядом.