Глава 11

Єві було неймовірно приємно, що в неї є людина, на яку можна розраховувати. Вона в жодному разі не стала відмовлятися від допомоги Кирила і, зателефонувавши Анатолію, домовилася про зустріч на денний час, а поки що поїхала на тимчасовий підробіток. Ісаєв теж поїхав займатися якимись своїми справами, але в подробиці Євангеліну не посвячував і обіцяв зустріти її після роботи.

Після роздавання листівок Єва зателефонувала матері, яка до вечора мала намір залишатися з батьком, і в компанії Кирила, що підібрав її на таксі, таки вирушила на зустріч із колишнім нареченим, одночасно і сподіваючись на неї… і боячись. Покликав її Анатолій не в банк батька, а до свого власного офісу, куди дівчина під'їхала з трепетом, і чим далі вони з колишнім охоронцем йшли коридорами цієї окремої будівлі, що належала Лісіциним, тим сильніше стискалося у неї серце в тривожному передчутті.

Наче відчувши її стан, Кирило прошепотів, що він поруч і все буде добре. Однак це твердження виявилося передчасним, бо перед входом у кабінет Анатоля стояли два охоронці, які загородили Ісаєву дорогу.

– Господар сказав, що розмова має бути конфіденційною, зайві вуха не потрібні, – заявив один із них. – Наказано пропустити тільки пані Ланську.

Єва розгублено озирнулася на Кирила, який був явно проти і, здається, збирався опротестувати цей припис, але зрозуміла, що ось-ось зав'яжеться бійка, а вона ще навіть не дізналася, яку допомогу може запропонувати горе-наречений. В черговий раз згадавши не дуже люб'язним чином Державіна, в провини якого потрапила в таке становище, Євангеліна намагалася виглядати сильною та впевненою.

– Спасибі, Кириле, але, мабуть, тобі справді краще почекати тут, – сказала вона. – Якщо що, я знатиму, що ти поруч.

– Добре, Євангеліно Андріївно. Я прийду за першим вашим покликом... Навіть якщо мені доведеться застосувати силу, – бодігард зміряв її застережливим поглядом, але здався і, склавши руки на грудях, залишився зовні, коли дівчина, постукавши чисто для пристойності, увійшла в лякаючу розкіш кабінету людини, яка мало не стала її чоловіком.

– Ну нарешті, – невдоволено заявив той, відриваючись від екрана монітора. – Я вже думав, моїм хлопцям доведеться втихомирювати твого цербера. Навіщо ти знову притягла із собою цього дворнягу? Казав же, що позбудуся його за першої ж нагоди.

– А хіба в тебе є право? – Єва намагалася говорити спокійно. – Що тобі до МОГО охоронця?

– Колишнього охоронця, Єво, лише колишнього, – виправив чоловік, встаючи з-за столу. – Тепер у тебе нічого немає, і особистого охоронця зокрема. Тому мені й цікаво, на якій підставі цей ланцюговий пес продовжує бігати за тобою? Що ти йому пообіцяла? Чи... ти не тільки обіцяла, м?

Брудний натяк ніби облив Євангеліну холодною водою, але вона нагадала собі, що зараз не час для особистих образ, а тому проігнорувала брудний підтекст і заявила якомога незворушніше:

– Справжню вірність не купиш за жодні гроші чи послуги.

– Отакої, отже, наша двірня ще не приклалася до цінного призу… – хмикнув Толік. – Не розумію, він дурний чи святий?! Але тим краще.

– Що краще? І чим краще? – уточнила вона.

– Мені б не хотілося доїдати за бродягою, куди краще скуштувати блюдо першим. Ти так не вважаєш? – Лісіцин оглянув Євангеліну масляним поглядом.

– Невже... ти все ще хочеш нашого весілля? – здивувалася вона.

– Вибач, «нареченонько», але ми з батьком не маємо справ з банкрутами, – поблажливо сказав Анатолій.

Єва готова була вигукнути «Не дуже й хотілося!», але…

– Тоді…

– А от на роль коханки ти підійдеш, – черговий сальний погляд Толіка пройшовся по тілу Єви, викликавши хвилю огиди.

– Вимушена відмовитись! – заявила вона якомога зарозуміліше, хоча у самої піджилки тряслися. – Коли йшла сюди, думала, ти зможеш зробити мені позику… Я повернула би борг за першої ж можливості! Але якщо це все, що ти хотів мені сказати та запропонувати…

– Не так швидко, колишня наречено, не так швидко, – майже заспівав Анатоль і щось натиснув під стільницею. Пролунало клацання – і, судячи з усього, двері були автоматично заблоковані.

Такого Єва і припустити не могла. Якщо до цього вона намагалася не панікувати, то вже тепер...

– Як нерозумно було сюди прийти і сподіватися, що в тобі ще лишилося щось людське, – процідила дівчина, намагаючись придумати, як викрутитись.

– Ти маєш рацію, дуже безглуздо, – у його погляді проглядала неприкрита пожадливість. –  Але в монстри мене записувати теж не треба. Я ж сказав, що допоможу твоєму задохлику-таткові, але й ти зі свого боку маєш щось для мене зробити, не думаєш? Усе чесно: послуга за послугу.

– А рівень добровільності цієї послуги ти не враховуєш? – погляд Єви кидався від дверей до вікна, яке могло б стати порятунком, якби не третій поверх.

– Про що це ти?! – він вийшов із-за столу і послабив краватку. – Уся добровільність закінчилася тоді, коли я, як ідіот, стирчав під твоїм будинком і просив про зустріч, а ти мене так і не впустила. Тепер все буде так, як скажу я…

– А ти не надто багато на себе береш? – Євангеліна намагалася потягнути час, щоб щось придумати. Як же розблокувати ці бісові двері? – Кримінальну відповідальність за насильство ще ніхто не скасовував.