Глава 10

Максим висадив Єву біля лікарні та дістав із багажника її речі.

– Оскільки ти сказала, що впораєшся сама, то… давай, уперед. Із задоволенням на це подивлюся, – на прощання сказав він і сів у машину.

Залишившись віч-на-віч з трьома валізами, дівчина трохи розгубилася. Якби хоч би було дві та не такі важкі... Державін справді спостерігав за нею із салону і не робив спроб допомогти. Але якщо Максим цією своєю демонстративною поведінкою сподівався домогтися того, що вона таки попросить його допомогти, то дуже помилився. З чистої впертості Єва збиралася впоратися сама. Ну, або звернутися до когось іншого, тільки б не до нього.

Помітивши сімейну пару, що прямувала в бік корпусу в пакетом фруктів (мабуть, прийшли когось відвідати), Єва всміхнулася і з дещо винуватим виглядом звернулася зі своїм лихом. Врешті чоловік доніс до холу лікарні відразу дві валізи, а їй залишалося довезти лише одну. Подякувавши подружжю ще однією усмішкою, вона дочекалася Кирила, який приніс необхідні для вечірньої крапельниці ліки, і, залишивши на нього речі, піднялася до батька.

– Ну, як він, мамо? – пошепки запитала Євангеліна, підходячи до палати. – Мені можна зайти хоч ненадовго? Зараз сестричка поставить крапельницю, я віднесла їй ліки.

– Так, ходімо, – кивнула мама і увійшла першою.

Спав батько чи просто лежав із заплющеними очима, Єва не знала, але все одно вирішила не шуміти, просто дивилася на його обличчя, яке серед усіх цих медичних приладів здавалося чужим та незвичним. Отак, будь хоч тричі багатий, але хвороба все одно дістане, перед нею всі рівні, як і перед смертю. Батько завжди здавався Євангеліні невразливим, а тепер…

Вийшовши так само тихо, як і увійшла, вона дочекалася, коли медсестричка, що увійшла, відкомандирує маму в коридор, щоб зробити всі необхідні процедури, після чого почала важку розмову:

– Мамо, тобі треба переодягнутися, відпочити і нормально поспати.

– Але як же Андрійко?

– Зараз ти йому все одно нічим не допоможеш, до того ж він проспить до ранку, – продовжила умовляння Єва. – Ти ж хочеш, щоб він бачив тебе доглянутою, а не замученою, правда? Я знайшла місце, де ми можемо ненадовго зупинитись, і навіть змогла забрати частину наших речей.

– Правда? – надихнулася мати. – Ти, мабуть, маєш рацію. Як же я хочу прийняту ванну! І одягнути щось гарне, щоб врадувати Андрійка. А що це за готель? Він далеко?

«Ну от, починається найскладніше…»

– Ем-м... Це не готель, мамо, а квартира... Кирила, де я сьогодні ночувала. Так, вона не дуже велика, це гостинка, але ж ми з тобою вмістимося, правда? Пам'ятаєш, як у дев'ятому класі ми мешкали на базі відпочинку, коли поїхали на море без тата?

– Хм, мені той «відпочинок» досі сниться у жахіттях, – пробурчала та. – Господи, невже ти справді пропонуєш мені жити у квартирі нашого колишнього охоронця?! Та мене подруги засміють, якщо дізнаються.

– Подруги?! – гірко вигукнула Єва. – А де ці подруги тепер, коли такі потрібні? Щось я не бачу, що хоч одна з них запропонувала тобі пожити у неї та допомогла з грошима на лікування.

– Ну, це тому що… – знітилася матуся.

– Тому що ніякі вони тобі не подруги! – Єва почала злитися. – Тому що їм на нас начхати! А Кирилу ні, він нам допомагає, хоч і не зобов'язаний.

– Кирило, Кирило… Досить його звеличувати, він нічого такого не зробив, – мама продовжувала опиратися. – Якщо він нам і допомагає, то це лише подяка за все, що від нас отримав.

– Хай так. Головне, що нам є де жити, хіба ні? Чи ти волієш знову всю ніч спати на жорсткій лавці?

– Добре, я поїду туди, – нарешті здалася жінка. – Але якщо мені не сподобається, я там ночувати не буду!

«У будь-якому разі доведеться», – цього Єва не сказала і намагалася зробити все, щоб зустріч матінки з Ісаєвим пройшла якомога спокійніше.

Коли вони, залишивши батька під наглядом медперсоналу, спустилися в хол, мама привітала колишнього охоронця лише стриманим поглядом і стиснутими губами, Кирило ж як і зазвичай злегка вклонився, виявляючи повагу. Батьківську валізу вони залишили в шафці лікарні, а дві інші завантажили в таксі: не могло бути й мови про те, щоб мама їхала на громадському транспорті, тим паче в таку далечінь. З неприязню оглянувши під'їзд, біля якого їх висадив водій, жінка неохоче зайшла всередину і піднялася в квартиру, але далі її витримці настав край.

– І це ти називаєш невеликою?! – вигукнула мати з порога. – Єво, та вона крихітна! Тут взагалі не розвернутися. Я туди не піду!

– Ма-амо… – палаючи від сорому, Єва зиркнула на Кирила. – Це ж ненадовго. І краще так, ніж лавка у лікарняному коридорі, хіба ні?

Матінка вкотре невдоволено підібгала губи, знову оглянула тісне приміщення і знехотя переступила поріг. Єва звела очі до стелі у вдячній молитві і ніяково всміхнулася бодігарду. Той лише мовчки кивнув і, занісши валізи, дістав з-під дивана невелику спортивну сумку, куди зібрав свої речі.

– Євангеліно Андріївно, я не дуже далеко. Якщо раптом що, дзвоніть у будь-який час. Будь-який, навіть уночі, – сказав він на прощання, знову злегка вклонився невдоволеній матінці і вийшов.

– Х-хух, нарешті пішов... – прокоментувала та, коли за ним зачинилися двері. – Не уявляю, як ти взагалі змогла ночувати під одним дахом із цим мужланом!