Глава 7

Євангеліні так і кортіло послати Державіна кудись подалі. Вона чіплялася за залишки гордості, яку він і так уже майже розтоптав, хоча чудово розуміла, що не в її стані крутити носом і відмовлятися від його пропозиції.

– Мене вчили бути вдячною, тому якщо я справді зможу забрати свої речі… – почала дівчина.

– Якщо хтось тебе цього і вчив, то вже точно не матуся з татом, – перебив її чоловік. – Без образ, але твої батьки не знають, що то таке – відчуття подяки. Вони вважають, що всі довкола їм щось винні чи чимось зобов'язані.

Єва промовчала, бо… чорт забирай, Державін був правий!

– Ось бачиш, ти і сама це визнаєш, –  він все ж таки вирішив потоптатися по хворому мозолю, але побачивши, що Євангеліна не має наміру продовжувати розмову, хмикнув і вказав у бік свого авто. –  Ідемо, принцесо, карету подано.

Єва не одразу наважилася ступити слідом за ним. Вона дивилася, як він підходить до автівки, відчиняє передні пасажирські дверцята і обертається, чекаючи на пасажирку, і не могла себе змусити підійти. Її ніби щось утримувало, остання ниточка, що з'єднувала зі старим життям, яке тепер добігло краю. Максим терпляче чекав, кривлячи губи в іронічній посмішці, мовляв, «Ну що, наважишся чи ні?» Адже він чудово розуміє, як їй важко не тільки підійти, але навіть подумати про те, щоб сісти в машину і тим самим певною мірою здатися на його милість.

Але, мабуть, саме цей виклик у його погляді й змусив Євангеліну наважитись остаточно. Вона зробила один крок, потім другий, третій... Опинившись біля машини, знову завмерла і з побоюванням зазирнула в салон. Нічого кримінального, біла шкіра сидінь так і манила протестувати її на предмет зручності.

Дещо блазенський уклін Макса, немов він кавалер на балу, що вітає даму, змусив відчути себе незатишно. Тим не менше, відкинувши останні сумніви, Єва швиденько влаштувалася на сидінні і здригнулася, коли Максим раптом нахилився над нею, а потім і зовсім утиснулася в сидіння. Серце пропустило удар, але потім відчайдушно застукало в грудях, а в пам'яті миттю промайнули спогади про насильницький поцілунок на балу. Невже він захотів добавки? Паніка навпіл зі страхом миттєво розігнала кров.

– Не сіпайся, – колишній однокласник ухопився за ремінь безпеки, проте продовжував пильно дивитися на дівчину. – Добре, що ти більше схожа на матінку, ніж на татуся, принаймні зовні.

– На бабусю… – навіщось уточнила вона, дедалі більше нервуючи під його вивчальним поглядом.

– О-о, значить, бабуся в тебе красуня, – іронії в його усмішці поменшало, тепер він, здається, говорив щиро. – Що ж, воно і на краще: хоч у цьому плані гарні гени. У будь-якому разі… якщо змішаються з моїми, вийде щось пристойне…

«Що там із чим змішається?!»

Єва сиділа ні жива, ні мертва. Її очі, мабуть, були розмірами із блюдця, а серце билося десь у горлі.

– Боїшся мене? – вірно помітив він.

– А н-не повинна? – не змогла вона подолати тремтіння в голосі.

– Не хотілося б, але якщо по-іншому не виходить... – він клацнув замком ременя і, відводячи руку, (навмисне, чи випадково) злегка торкнувся її стегна, через що дівчина знову здригнулася. – А втім… побачимо… – Макс знову затримався поглядом на обличчі Єви, а потім, нарешті припинивши над нею нависати, зачинив дверцята.

Коли він сів на місце водія і завів мотор, в автівці виникла напружена тиша. Вогники на приладовій дошці весело виблискували, і дівчина воліла дивитись на них чи на дорогу, але тільки не на свого супутника. Євангеліна мовчала, не наважуючись розпочати розмову, чоловік на сусідньому сидінні теж не поспішав переривати мовчання доти, доки вони не під'їхали до колишнього особняка Ланських.

– Ну що, ласкаво просимо додому, Єво, – Максим пригальмував біля входу.

– Це більше не мій дім, – слова далися тяжко, хоч від правди нікуди не подітися.

– Тільки в твоїх силах зробити так, щоб він знову став твоїм… – не чекаючи на її відповідь, чоловік обійшов машину і відчинив перед нею дверцята, хоча до них уже поспішав один із охоронців. – Прошу, – і відважив ще один блазенський уклін.

Єва відмовилася від його простягнутої руки та вилізла з машини самостійно. На очі мимоволі набігли сльози. Ось він – будинок, у якому вона провела стільки років і який тепер не може називати своїм. На цьому ґанку з крученими ґратами колись спіткнулася і розірвала колготки, через що влетіло її охоронцю, бо не встиг цьому запобігти. А он там, у альтанці, їй подобалося зачитуватися книгами у вільний від основних занять час.

Чесно кажучи, Єва найменше хотіла опинитися наодинці з Державіним, тому сподівалася, що він не піде з нею до кімнати. Вона цього боялася і готова була йти в компанії будь-кого з охоронців, аби не з Максимом. Але той, мабуть, вважав інакше, тому що вирішив супроводжувати її власною персоною, а потім ще й увалився слідом за нею до спальні, не давши побути наодинці з рідними серцю дрібнички і спокійно попрощатися з тими, які не вийде забрати з собою.

Державін, притулившись плечем до одвірка, спостерігав, як Єва збирає речі, і їй від цієї пильної уваги було до шаленства незатишно. Коли справа дійшла до збору спідньої білизни, вона, зніяковівши, попросила його відвернутися, проте він і не подумав цього зробити, навпаки, оцінювально глянув на бюстгальтер, який Єва тримала руці, і схвально хмикнув: