Глава 2

Відігнавши погані думки, Єва обернулася до супутника. Спочатку треба поговорити з Кирилом. Дізнатися, куди він так несподівано зник, і, можливо, попросити його про допомогу. А втім... Якщо судити з його далеко не блискучого зовнішнього вигляду, йому самому зараз дуже не завадила б допомога. Але, можливо, його становище не таке жалюгідне, як у Єви. Чи ні? Та й взагалі, він же зовсім не зобов'язаний їй допомагати. Хто вона йому? Так, донька колишнього далеко не найприємнішого роботодавця. Але тоді навіщо ж Ісаєв прийшов? Адже він сам її гукнув, а це означає...

Усвідомивши, що продовжує йти, все ще вчепившись у передпліччя колишнього охоронця, дівчина швиденько прибрала руку і дещо відсторонилася.

– Ем... Вибач, Кирило, я трохи... Просто дуже зраділа, коли тебе побачила. Вірніше, я рада, що з тобою все добре.

Євангеліна досі не розуміла, як наважилася повиснути на сторонньому чоловікові. Вона ніколи не дозволяла собі нічого подібного, але несвідоме бажання насолити Державіну змусило погарячкувати та діяти імпульсивно і не замислюючись про наслідки. Цей бісів Державін... Через нього вона постійно коїть якісь дурниці! Ну от чого б їй тоді, на балу, коли він поцілував її у всіх на очах (і тим самим принизив на весь інтернет), не здати його бодігардам?! Так, вона запросто могла видати Макса охоронцям, і тоді б, можливо, батько куди раніше зрозумів, хто саме риє йому яму і намагається вибити ґрунт з-під ніг.

Але ж ні, вона цього не зробила! Клята сентиментальність і пам'ять про перше кохання втримали і не дозволили нашкодити тому, хто колись володів її почуттями. Зате Максим, мабуть, не страждав на подібну чутливість і запросто розтоптав родину колишньої однокласниці та її саму. Хоча ні, Єву він лише майже поставив на коліна, що було нітрохи не краще.

Інша справа Кирило. Нехай він і був завжди холодний і стриманий, а потім узагалі зник, не залишивши жодних відомостей про своє місцезнаходження, але після всього, що їм двом довелося разом пережити, і, зрозуміло, після того, як Ісаєв так відчайдушно захищав Єву і від гніву батька, і від зазіхань Анатоля, вона відчувала у його присутності дивний спокій та впевненість. Іншими словами, почувалася в безпеці і чомусь не мала жодних сумнівів, що цьому чоловікові можна довіряти, що він не зрадить і не встромить ніж тишком-нишком. Безглуздо? Мабуть. Але якщо не вірити власному серцю, яке підказує, що колишній охоронець не спричинить зла, то чому тоді взагалі вірити?!

Так, саме тому Євангеліна зараз спокійно крокує поряд із Кирилом, зовсім не побоюючись, що він прийшов, щоб заманити її в пастку або зробити якусь капость. Цікаво, куди несподіваний союзник має намір її відвести? З розмов охоронців вона знала, що він живе десь на іншому кінці міста: винаймає квартиру в одному зі спальних районів, а сам приїжджий.

– Я теж радий, що... встиг повернутися.

«Звідки повернутися?» – так і хотілося запитати Єві, але натомість вона поставила інше питання:

– Кирило, а куди ми йдемо?

Якщо Ісаєв вважає за потрібне, сам розповість, де пропадав і що з ним сталося.

– Ви самі сказали, що вам зараз нема де зупинитися... – колишній охоронець ішов поруч, не роблячи спроби взяти її під лікоть або ще якихось вольностей. Навіть у його зверненні відчувалося, що він продовжує зберігати дистанцію. Це одночасно і напружувало, і змушувало розслабитись щодо його можливих домагань відносно її скромної персони.

– Я... соромно сказати, навіть збиралася повернутися до лікарні і поспати на одній з лавок, після того як закладу прикраси, – зізналася Єва, хоча це було принизливо. – До речі, не знаєш, де тут є пристойний ломбард, щоб не обдурили і працював допізна чи навіть цілодобово? Хоча так, – схаменулась вона, – звідки ти можеш знати...

– У цьому районі не так уже й мало лихварів, але я б наполегливо не рекомендував звертатися до когось із них. Тим паче в такий пізній час, – у голосі чоловіка прозирнуло несхвалення. – Якщо вам потрібні гроші (а вони вам, зрозуміло, потрібні)... я міг би допомогти з цим питанням... хоча б на початку.

– Кирило, що ти таке кажеш?! – Єва зупинилася, так і не дійшовши до автобусної зупинки. – Як я можу брати в тебе гроші?

– Можете, Євангеліно Андріївно, можете, – сказав він із несподіваною непохитністю, теж зупиняючись. – Ви ж збиралися взяти їх у незнайомих людей під заставу коштовностей, чим же я гірший?!

– Але...

– Якщо не хочете почуватися зобов'язаною… – він замовк, явно щось обмірковуючи. – Давайте тоді краще Я візьму ваші коштовності наче у заставу і потримаю в себе доти, доки ви не зможете їх забрати, а натомість дам стільки грошей, скільки потрібно... Хоча і не відразу, на жаль. Нещодавно моє становище було дуже стабільним, а можливості – куди більшими, але так сталося... що з деяких причин я, як ви можете бачити, перебуваю в дещо стиснутих обставинах, – зітхнув він із гіркотою. – Проте немає безвихідних ситуацій, є люди, які не хочуть шукати вихід. Я спробую дістати більше...

Євангеліна не мала слів. Якщо відкинути непотрібну гордість і недоречний тепер сором, то Ісаєв має рацію. І нехай їй шалено незручно приймати допомогу від колишнього охоронця, який колись знаходився фактично у неї в підпорядкуванні, і бути від нього залежною, але це набагато краще, ніж брати гроші у зовсім незнайомих людей, які, цілком можливо, дадуть за прикраси значно менше, ніж могли б, а може, і взагалі обдурять.