Розділ 36. Вислання

Після повернення з відрядження до суміші спекоти та Різдва в Країні Танго я мав мішок історій про дивацтва боса. Курйозні випадки з начальником потішили не тільки нашу групу, а й довели до регітні людей, які не знали Мурчика. Народ ридав та червонів від сміху, вражаючись, що то за екзотичний фрукт. Так гарно розважаючись та рвучи животи,  компанія зустріла Новий рік, а потім довелося посміхатися на кутні. Фортуна відвернулася на мить, й відразу хмарами затьмарилось майбутнє.

Місцеві інженери взяли моду нас плямувати як невтішних песимістів. Казали: скептики не поділяють оптимізму у нових проєктах, тому із прийшлим кодлом важко працювати. А як тут вірити у повну маячню, коли й сліпому видно, що вона погрузне у проблемах. Ну не виходило у нас сидіти на численних зборах і слухати галіматью із вогником в очах. Бажаючи застерегти колег від журного фіаско, хтось з наших починав пускати сяйво сенсу на проєкт. Паскудник той питав: як має повести себе обладнання у ситуації такій-то і такій-то, а що робитиме у іншій?.. Але у відповідь лише гучне сопіння та погляди отруйні, крижані... 

Щоб зовсім не пригнітити затятих фантазерів, ми радили, які потрібні зміни, аби зробити раз, але надійно, створивши справжній якісний продукт. “Ви все ускладнюєте!” – протестували утопісти, жахнувшись з обсягу виснажливих робіт. Тож, вірячи у казочку “воно і так відмінно «зафуричить»”, невтомні мрійники з ентузіазмом починали втілення ілюзії в життя. Але десь ближче до завершення міфічного діяння уперті спотикалися об поклади підводних каменів затії – тих самих ґанджів, про які ми ще заздалегідь попереджали, але тоді про них ніхто геть чути не хотів! Намучившись з проблемами, начальство закликало «штурмувати мозок», а згодом йшло до нас: “Зробіть бодай хоч щось! Пручається продукт, а строки вже палають! Рятуйте, бо реально горимо!” А що там зробиш з барахлом, коли сама ідея хибна! Цей пацієнт зачатий у марі! Він від народження приречений безвилазно страждати та волочитися, кульгаючи на дві!

Піддавшись на вмовляння безвідрадних шефів, наш гурт нахрапом намагався гоїти каліку. Допомагали інваліду, чим могли, і врешті-решт, аврально підлатавши доходягу, на милицях пускали у далеку путь. За порятунок керівничих дуп щасливі боси ескулапів прославляли і вдячно обіцяли, що то відмучився останній неборак. Мовляв, той здохлик випадково тут, а інших вже не буде – без врахування наших зауважень вони віднині жодного проєкту не почнуть! Ага! Аякже, «не почнуть»! Не встигли відійти від нещодавнього зашквару, а тут неадекватний оптимізм колег і цього разу кривдно переміг, цілком спаплюживши минуле затикання дірок! Тож вкотре наступаємо на ті ж старі граблі!

Але народ в компанії не вчиться на помилках, він вірить у рекламні словеса, не сильно переймаючись, які двигунчики у нутрощах новації «фуричать», що за ціна за всі ті чудеса. За щирі спроби попередити людей про привереди «недозрілих» технологій нас записали у передвісники невдач. Мовляв, накаркали нещастя на концепцію проєкту – фіаско насувається і драч! 

Американці  слізно скаржились на Льошика, казали: “Він, зараза, пре з думкою своєю, наче танк! Не залишає місця креативним мріям! Примушує до власних міркувань!“ Те рюмсання колег не зовсім безпідставне. У Льошика характер нелегкий, але він головастий інженер і має досвід у складних проєктах. Настирний кадр не покладає рук у рихтуванні коду, хоча для тугодумів може стати зарізким. Проте в очах доведених до люті електронників я йшов попереду команди дошкульних коментарів. Геть не підозрював, як люди потерпали! Отримав би від різних номінацій Оскари, аби хто з тих ображених судив! Призами прямо там й нагодували б!

– Він є найгіршим серед них усіх! – сварливо нарікали інженери, – Ті хоч уперто пруть своє та не залазять в душу! А цей знущально виколупує нутро!

От звідки я міг відати, що гурт слабохарактерних катую?! Хотілося ж без чвари до людей! Ходив, розпитував про поведінку в нетипових ситуаціях «заліза», але відвертим ляпсусом умілців не штрихав. Натомість лагідно підштовхував, аби побачили, що добре налажали, та й з власної охоти посправляли помилки. Навіщо мені влазити на їхню полонину та носом тицяти в недоліки й грішки? Проте нетовариські електронники, дотямивши, що славно напартачили, артисти, не зізнавалися у жодній з недоробок й уві сні! Мовчали, кляті, наче партизани та опускали очі, ніяковіли, ніби на суді! Їм аж до тертих печінок паскудно докучало, що ті прогалини помітили чужі!

На бідкання американців зреагувало керівництво. Воно задумало владнати наростаючий конфлікт: найзліших лиходіїв посадити поруч із скривдженим народом, закинувши у кодло скаржників. Це так повинні задружитися, якщо на ґрунті сперечань один одного не скалічимо раніше. Але місцевих цілий гурт, а з наших тільки двоє! Таке замирення походить на цинічний фарс! Для висадки десанту шефи підібрали мега-діставучих: впертяя Льошика й катівника мене. Але я спритно відкрутився від невдячної затії! До свого офісу начальство заманив та й показав масштабну інсталяцію обладнання, яке там миготіло, а потім босам додатковий клопіт навалив:

– От як ця купа техніки вталується у вдвічі менший простір? А я її використовую щодня! Ні, ні! Ніяк не проти переїзду, але туди не влізе габаритна почухня!

– Гаразд-гаразд! Ти краще залишайся на старому місці! – побачивши ускладнення проблем, поважне керівництво увімкнуло задній і з кислою мармизою прибрало «куркуля» з переліку вигнанців. 

Після швидкого оголошення амністії пузатий менеджмент поквапно чухнув з офісу, а я відчув смак перемоги і тріумф. Побіг до Льошика ділитись ноу-хау, але той вперся рогом, як нібито найноровливіший із диких баранів! Мовляв, якщо начальство хоче, то поїду на чужину, але іти на мудрощі задля полегшень долі – не моє!