Розділ 35. Кулінарний цирк

Як ми і домовлялися, зустрівся з доктором Грегом у холі Хілтона, і ми пішли шукати гарний ресторан, що гармонійно би вписався у бенкет прісними дієтичними харчами. Повільно йдемо вздовж Пуерто-Мадеро, вдихаючи духмяні пахощі смачних та апетитних страв. Від ароматів смаженого м’яса у роті річкою хлюпочеться слина. А шлунок вже надумав вискочити з тіла та самостійно скуштувати стейк, запивши їжу келихом вина. Нас просто катували кулінарним витвором мистецтва. Але ж начальнику наклали на високу кухню заборони! Із сумом сунемо, шукаючи належне місце, щоб набратися ганьби. Нормальні ресторани босу не підходять. То, бачте, галасливо, то підозріло пахне, то взагалі – скрививши міну, забракує інтер’єр.

– Давай сюди зайдемо, – запропонував доктор Грег, вказуючи на невеличкий ресторанчик, коли ми врешті-решт дісталися околиць гомінливого району.

– Давайте! - я зрадів, що перебірливий начальник хоча б на чомусь зупинив свої аж до нудоти остогидлі витрибеньки.

У приміщенні зустріли нас привітно «Бенведіа!», відразу підшукали затишний куточок і дали час, щоб гості переглянули меню. А толку? З того списку шефу все одно нема що скуштувати. На людську їжу аргентинський ескулап наклав безжалісне табу! Ну глянув чоловік і сумно облизавшись, відклав спокусливий перелік на краєчок столу.

Прийшов офіціант приймати замовлення клієнтів. Від шанобливості, почав зі старшого за віком чоловіка. От саме тут і розпочався справжній цирк. Адже, як з’ясувалося, молодий хлопчина не володів англійською. А ми з іспанської теж знали пару слів.

– Рис! Рис!

На всіх ладах пояснював начальник. А те, що рис мав бути прісним, то до цієї забаганки геть і не дійшли. Бо аргентинець тільки очима кліпав, не розуміючи фантазій іноземного добродія. Тоді доктор Грег додумався підтримати риторику художньою майстерністю. Він взяв серветку і накалякав ручкою зображення рисової зернини. Митець навмисно намалював її великою, щоби офіціант, не нахиляючись, відразу розпізнав.

– Рис! Рис! – підказував «Пікассо», тицяючи пальцем у зернятко розміром з велику сливу.

– «Асейтунас»? – несміливо мовив молодий хлопчина.

– Так! Так! «Асейтунас»! – зрадів комунікаційному прогресу доктор Грег.

– Ні! Ні! Не «асейтунас»! – я долучився до дискусії з образотворчого мистецтва, і шефу неймовірні перспективи прояснив, – Вас потім пронесе! Бо слово «асейтунас» – це оливи! Ото для шлунка гарно подаруночок підійде!

– Тоді, не «асейтунас»! – нажахався бос.

Побачивши, що з нас путя не буде, хлопчина втік. Помчав покликати когось із англомовних. Десь через п’ять хвилин він повернувся зі статечним дядьком, схожим на менеджера.

– Вітаю у нашому ресторані!, – мовив він англійською з приємним латиноамериканським акцентом, – Що бажаєте замовити?

– Рис! – вже вкотре повторив добряче зголоднілий доктор Грег.

– «Ароссо», – переклав офіціанту дядько.

Хлопчина не міг приховати здивування на обличчі. Побіжно глянувши на розгодовану зернину на серветці (малюнок Мурчика), він зробив швидку помітку у блокнотику. З реакції обох відразу зрозуміло, що гості тут нечасто замовляють рис. Побачивши, як зрештою покращилися справи, мій бос продовжував свій ексцентричний вибір для вечері:

– І курку! Та тільки варену!

– Як скажете, то так і зробимо, сеньйоре! Який бажаєте напій до ваших страв?

– Спрайт.

Ось тут-то взяв початок другий акт вистави, бо не знайшлося Спрайту в ресторані. І це не диво! Кому потрібна хімія, коли є якісне вино! Запропонували 7UP як ідентичну за смаком альтернативу. Та доктор Грег вчепився за своє:

– Спрайт.

– Немає Спрайту. Є 7UP.

– Спрайт, – наполягає Мурчик.

– 7UP, – стоїть на своєму непохитний аргентинець.

У монотонно затяжній виставі кожен з акторів вперто називає власний напій. Здається, цей красномовний та інтелектуальний діалог триватиме аж до самого ранку… І тут у мене уривається терпець:

– Беріть вже 7UP, бо те ж саме, що і Спрайт! Тільки від Пепсі! – гаркаю на боса.

– Ти точно знаєш?

– Знаю на всі сто!

Моя переконаність підкупила доктора Грега і він погодився змінити лікувальний напій. Далі запитали чи я теж хочу рис та курку. Ага! Якраз збираюся напертися прісним! Звичайно ж – ні! Вказавши пальцем на соковитий стейк у довгому меню: “Ось це!”, – ще й попросив принести щось міцненьке. Бо, дивлячись зблизька на циркову прем’єру, нещасні нерви від напруження гули!

– Чудово розумію, – посміхнувся аргентинець, – Зараз принесуть.

Те заспокійливе таки пішло на користь! Без нього точно б мозок закипів! Адже пригоди не скінчилися! Бо менеджер повів замовника на кухню. Там доктор Грег проводив інструктаж, як кухарі повинні зготувати страви. Сам я-то, звісно, не пішов, але відмінно чув доволі емоційний галас. Певно, місцеві кулінарні майстри протестували проти гастрономічних забаганок іноземця. А поки доктор Грег виносив мізки митцям смаків та чародіям шлунків, мені не залишалося нічого, окрім хіба що у самотності цідити заспокійливе. Весь час дивуючись: “Ну як так можна?! Чворить чоловік, але чомусь іспанський сором відчуваю я!”