Розділ 34. Карма

На вихідних я майже не перетинався з доктором Грегом. Начальник, не висовуючи носа, цілий день сидів у своєму номері. Чим там займався – невідомо. Але коли виходив повечеряти, хвалився, мовби, продуктивно працював. Напевно перечитував книжки, бо недарма ж привіз їх цілу торбу! Напевно, все заздалегідь запланував!

А от мені вивчати меблі у кімнаті нецікаво. Тож, взявши у готелі мапу міста, пішов знайомитися з колоритом Латинської Америки. Потрапив на місцеву барахолку, відвідав торговельний центр. Натрапив на станцію метро і думав подивитися, яка у них підземка? Та побоявся, бо ще кудись заїду. А повертатися? Без знання мови буде важко відшукати шлях. Ні! Вже значно розумніше мандрувати під палючим сонцем на поверхні. Принаймні, пам’ятаю звідки йшов.

Від спеки заховався у картинній галереї. Там намагався зрозуміти сенс сучасної мазні. Та швидко звідти втік, не поділяючи світогляд із художником. Чомусь не вразило засилля кольорових плям. А ось на іншій виставці затримався надовго. Митець фігурок із покручених виделок наробив. І мотоцикл, і люди, навіть звірі! А кінь так вдався, начебто живий!

Йшов-йшов – побачив зоопарк. Дай, думаю, відвідаю, адже все одно не маю що робити. Зайшов. У ньому повно аргентинських дітлахів. Так галасують, що мене вже звірі геть не тішать. Потинявся, і вирішив, мов, нагулявся вдосталь, настав час повертатися назад. Поласував морозивом і стомлено пустився навпростець до Хілтона. Дістався до готелю аж під вечір. Знайшов самотнього начальника і ми разом пішли вечеряти.

– Чим цілий день займався? - поцікавився доктор Грег, водночас натякаючи, що він-то продуктивно працював, а не бив байдики, як дехто із підлеглих.

– Від ранку і до вечора гуляв містом. Ні на хвилину не присів, скрізь добирався пішки. Навіть у зоопарку був.

– Навіщо ти туди пішов? – скривився бос, – Тож міг ще ненароком заразитися від звірів!

– Тож я не обіймався з ними і не лапав, а дивився! – сміюсь у відповідь, – На відстані тваринок розглядав.

– Через повітря можна підхопити, – авторитетно заявив начальник.

– Тоді вкрай необхідно знезараження, – віджартувався, підливаючи у келих аргентинського вина.

Минули вихідні і з понеділка розпочалися монотонні будні. Одна нудота, бо нічого не траплялося у перші пару днів. Та десь у середу ми з босом вранці прямували до чергової автівки (начальник їх одну за другою міняв), аж чую, біля дверей метрдотель у Мурчика питає: “Як ви себе почуваєте, сеньйоре Греге?” Відразу здогадався – неспроста у Хілтоні за іменем людину називають. Напевно, шеф зумів-таки прославитися чимось! Коли ж він встиг? Невже якусь виставу пропустив? Аж розпирало від цікавості. Почав здаля випитувати боса. Хто знає? Можливо, це приватне, чи секрет. Та той і сам жадав поскаржитись на долю, шукав хоч невеличкий привід, щоб розповісти. 

“Я ледве не помер вночі!” – страждальницьки повідав полохливий Мурчик, розпочинаючи історію митарств. Насправді-то нічого особливого не трапилося. Він просто споживав різноманітну «почухню» і мало пив місцевого вина. Ото й живіт скрутило! Перелякавшись, чоловік адміністрації готелю подзвонив. Мовляв, зробіть щось, бо інакше – вріжу дуба! Добряче настрахавши їх, поставив всіх на вуха. Миттєво викликали лікаря. Бо гість збирається віддати богу душу! Та ескулап у хворого нічого не знайшов. Навіть пошкодував таблеток! Натомість прописав дієту.

– Дозволили лише все варене: рис, курку, Але найкраще – зготувати їжу «на пару», – поскаржився на витівки фортуни доктор Грег, – І страви маю Спрайтом запивати.

– Спрайтом?! – здивувався я, – Це ж хімія! Там тільки цукор, кислота та гази! І море кофеїну! Ось і все! Не знаю, чи корисний він для шлунку.

– Сказали – Спрайт, – став нервувати бос.

– Ну, Спрайт, так – Спрайт! – почав давати задню, заспокоюючи шефа, – Тож лікарям видніше.

Далі їхали мовчки, бо постраждалий Мурчик сумував. “Я сам би міг начальству щось подібне прописати. Крім цукру з енергетиком. Ще ненароком знудить неборака. Тоді вже точно виїсть печінки!” – подумав, дивлячись на вранішню спекоту за вікном автівки. Так, у гнітючій тиші, ми дісталися до офісу замовника. Цілий день доктор Грег поводився неначе найсмирніше мишеня. Не пискне! Геть не чути чоловіка! Тихесенько свою солодку воду попивав. Вже думав – лусне від хімічного нектару. Хоч вистачило клепки зачекати, поки вийде із напою газ. А то іще від зілля лікувального надується як повітряна куля і полетить у небо до хмарин.

Робочий час минув без цирку та ексцесів. Спокійно повернулися з начальником до Хілтона. Заходимо у ліфт. Я натискаю кнопку «сьомий поверх», а доктор Грег зі страдницьким обличчям на «восьмий» давить!

– Тож, ніби ви на третьому, – нагадую людині.

– Переїхав. Адміністрація готелю покращила умови проживання, – наш іпохондрик тихо простогнав.

– Коли ж вони переселити встигли?

– Уночі. Надали панорамний президентський люкс. Це плата за погіршення здоров’я.

– Ага, ага! – відразу «схематози» шефа розкусив і підколов,  – А як же висота? Ви, начебто, її не дуже полюбляли.

– Все так! Тому й не наближаюся до вікон, – з обличчям мученика відповів начальник.

– От катування! – іронічно пожалів прониру.

– Терплю, – смиренно мовив постраждалий чоловік.