Розділ 32. Марудько

Потураючи роздутим хвилюванням доктора Грега про безпеку у чужій країні, я почваляв хвостом за босом до будки лімузин-сервісу, зручно розташовану в аеропорту. Переконаний, що до Аргентини прибуває чимало переляканих, проте заможних, іноземців. От саме для таких клієнтів-страхопудів якийсь хитрун організував скаженно дороге транспортування. На щастя, Мурчику вистачило розуму не замовляти шик (бо ці витрати витівник довіку в бухгалтерії не спише), обмежився малою, але надійною автівкою. Навіть два рази у чоловіка в будці запитав, аби той підтвердив, що машина не зламається і гнатися не буде.

Дорогою до готелю доктор Грег постійно робив зауваження водієві, мов, той занадто швидко їде. Нещасний шофер тихенько бурмотів собі під ніс лихі слова на адресу зануди-пасажира. Я вже почав побоюватися, що у людини може увірватися терпець, і нас реально висадять десь посередині напруженої траси. Але у аргентинця виявилися залізні нерви, і він таки довіз клієнтів до місця за вказаною адресою. Проте, відразу здимів, як тільки-но переконався, що позбувся ненормального «американо».

Оскільки мені довелося подорожувати з начальством, то для обох компанія замовила окремі номери у Хілтоні. Заходимо у хол і потрапляємо у святковий сюрреалізм. Посередині приміщення височіє здоровенна ялинка, яка майстерно прикрашена різноманітними гірляндами та яскравими іграшками, а зверху дерева майорить велика зірка. Приємно та ненав’язливо лунає пісенька «Феліс Навідад», яка підкреслює різдвяну атмосферу… Але це все не в’яжеться з тридцятиградусною спекою та лопухами-пальмами на вулиці. Скрізь люди ходять у футболках, шортах та легеньких сукнях. У них же літо, тому і думають про пляжі! А тут ми з Мурчиком, неначе два загублених пінгвіна, стирчимо: розморені, червоні та упрілі. Постали в жарку пору з куртками в руках!

Підходимо до працівників готелю і доктор Грег на правах старшого першим називає своє прізвище,  протягуючи паспорт. Але нас очікують лише після обіду і Мурчика не хочуть поселяти. І тут відразу починається ниття: “Ми щойно прилетіли і не можемо чекати. Дивіться, я ж замучений увесь! Тож дайте хоч помитись, поголитись…” Невпинний монотонний голос катував людей і ті пішли на поступки, аби-но тільки надокучливий закрився!

– Гаразд! Гаразд! Все зробимо! Але потрібен час, щоб покоївка підготувала відповідний номер. Чи є у вас якісь вимоги до житла? Чи може особливі побажання?

– Обов’язково має бути перший поверх!

Почувши боса, я ледь не заіржав. Аби шеф не помітив мого зубоскалля, то довелося відвернутися. Тож, втупившись очима у ялинку, зробив вигляд ніби розглядаю різдвяні прикраси. Насправді-то, ховався й перечікував, коли ж з обличчя усмішка зійде. Та не виходило ніяк, адже у голові завзято гарцювала думка: “Ця клітка зроблена зі скла, металу та бетону! Куди ж ти з неї, голубе, втечеш? Через вікно не вилізеш у разі небезпеки! Ото вже справді не існує в переляка меж!“ Веселі міркування бавили мене, не дозволяючи ні на хвилину припинити у душі глумливі потішання.

Адміністратор Хілтона навіть у ступор впав від побажань клієнта:

– На жаль, ми нікого не селимо на першому поверсі, - оговтавшись від шоку, чемно відповів.

– Чого? Немає вільних номерів? - скривився Мурчик.

– Їх взагалі немає. Там тільки ресторани.

– Добре, тоді давайте другий поверх, - пішов на поступку вибагливий клієнт.

– Н-ні. Там одні банкетні зали і приміщення для конференцій.

– То подивіться добре! Може щось знайдете! - наполягає доктор Грег.

– Мені дуже шкода! Але нічого не можу запропонувати, - спокійним голосом відповідає аргентинець, а я слухаю і дивуюся: “Як йому це вдається? От золоте терпіння у людини!”, – Є люкс на третьому.

– Невже нічого не існує трохи нижче? - марудько стогне.

– Жалкую, проте нічим не можу допомогти. Оскільки для гостей у нас відведені кімнати починаючи від третього і вище.

– Тоді беру ваш люкс, - насупившись, дав згоду від безвихіддя начальник.

– Містер! Вам теж потрібен номер на тому ж поверсі? - то вже звернулися до мене.

– О-о ні-і! Давайте що завгодно, якнайвище! - відповідаю ледве стримуючи сміх, бо вже натішився виставою від боса.

– Чудовий вибір! Гарний краєвид, - з полегшенням зітхнув адміністратор.

– У разі небезпеки - сильно ризикуєш, - попереджає доктор Грег.

– Та якось вже переживу! - віджартувався, а сам сміюся у душі: “Як там у Мурчика драбина з мотузків? Чи не «задовга» вийде, коли візьметься злазити аж з третього донизу?”

Можна хоч до нестями кепкувати, але маю відзначити, що начальник таки-то вміє від людей добитися свойого! Нам навіть дали перепустку у спортзал готелю! Тож поки покоївки терміново готували дві кімнати, у роздягальні можна було вмитися та й взагалі привести себе у належний вигляд. Приблизно через годину пригнався посланець адміністрації з ключами-картками від номерів. Ми з шефом, розійшовшись по оселях, домовилися зустрітися під вечір і піти разом знайти щось-там погризти. Змінивши зимовий одяг на літній, я поспішив на вулицю, аби розвідати довкілля незнайомої місцини.

– Що цілий день робив? - поцікавилося начальство, коли майже у сутінках знову побачили один одного.

– Гуляв у парку та по узбережжю. Багато кілометрів намотав! Тут море стадіончиків, де хлопці грають у футбола. Народ відпочиває, бо сьогодні ж вихідний!