Розділ 20. Ескорт-сервіс

Після повернення Шахіна над компанією знову почали збиратися темні хмари, повні негараздів. І врешті-решт полився рясний дощ невдач. Спочатку вище керівництво заявило, що наш продукт приносить тільки збитки і треба скоротити витрати. Не знаю, чим вони там «бавились» коли приймали рішення? Але короткозорість босів поєдналася з маразмом. Жартівники відгородили нас неначебто чумних. Відгризли дві третини площі, побудували стіну і відокремили місцевих інженерів від приїжджих. Мовляв, тепер американці мають працювати над проектом, який не для очей ймовірних шпигунів.

Нас залишили відбувати панщину у невеликому загончику для іноземців. Геть вигнали з лабораторії! Враховуючи кількість обладнання  для тестування, довелося щільненько втрамбуватись. Але найголовніше - ми опинилися відрізані від туалету! Так вийшло, що його відгородили клятим муром, аби потенційні диверсанти не змогли рознюхати секрети провідних розробок. Хоча іще одне відхоже місце було майже поруч, за дверима, буквально перетнути коридор, але отой прохід до вищого суспільства тримали зачиненим! Як виявляється, основна продукція мормонської компанії - військова. Там навіть поцікавитись не можна, а то миттю запакують і стануть дізнаватися, чи часом не шпигун.

Проте, згідно трудового кодексу, забороняється не пускати робітників до вбиральні. Працівники можуть подати на організацію у суд, А ті розцінять дії як знущання. Можливо ще й накажуть відшкодувати моральну компенсацію, яка буває досягає аж мільйон. Але велика корпорація теж не могла собі дозволити, аби іноземці вешталися по території підприємства. Коли дізнаються у Міністерстві Оборони, то вигідні контракти полетять коту під хвіст! Отже, проблему вирішили у трохи дивний спосіб, відверто демонструючи, що голови пусті!

Нам замінили бейджики. Замість старих біленьких видали зелені, особливі, з великою поміткою червоним «ЧУЖОЗЕМЕЦЬ». Сказали скрізь носити цю фірмову прикрасу на шворочці на шиї, аби здалеку розпізнали, мов, суне іноземний громадянин. Коли хтось ненароком сумнівається, з ким має справу? Тоді нехай баран читає напис – там про людину сказано усе!

Але то був лише початок корпоративного безумства. У коридорі між туалетом та нашими дверима розташували спеціальний пост. Геть з телефоном! Кожного ранку туди на цілий день приходив охоронець і просто маявся. Готовий навіть вити вовком від нудьги. В його обов’язки входило чекати, коли комусь із мешканців концтабору приспічить, а потім випускати трудових мігрантів по нужді. Але не більше двох за раз! Ато порозбігаються, зарази! А там вишукуй їх і заганяй назад! Тому прохід у загальний коридор тримали на замку. У разі потреби ми гупали у двері, їх відчиняли і дозволяли «повивчати» туалет.

Таке тривало пару місяців. Однак ліва рука не знає, що робить права. Комусь із мудрих менеджерів стрельнула ідея зробити ремонт у тій злощасній прибиральні. “Ходіть до іншої! Там друга є по коридору трохи далі” - отримали нову інструкцію від корпоративних «геніїв». А нам то що? До іншої, так до іншої! Пройдемося якихось метрів двадцять. А от для охоронця то справжнісінька біда! Бо дядько товстий, десь під сотню кілограмів і має цілий день туди й назад хвостом ходити за маршрутом: двері - туалет.. Аж шкода бідного! Вже ледве сунемо, а він як дирижабль пливе позаду, натужно дихає і просить, аби ми так не гналися вперед. Не встиг відхекатись, чатуючи на інородців біля входу до вбиральні, аж тут доводиться рушати у зворотній шлях!

Тож врешті-решт кабанчику набридли тренування і бідолаха став ховатися. Він ніби намагався відправити нужду натомість нас. Як засідав у кабінці клозету, то так і не вилазив звідти, а потім швидко драпав на обід. Доводилося дзвонити та скрізь шукати ледацюгу, але отой борець сумо не сильно квапився повертатися до своїх обов’язків ескорту чужеродців.

Ситуація ставала набагато «цікавішою» наприкінці робочого дня, коли працівники військового підприємства розходилися по домівках. Щезав і туалетний страж. Все завмирало окрім загончика з цілеспрямованими іноземними інженерами. Адже у нас аврали не вщухали! “Ось номер телефону охорони. Дзвоніть, вони прийдуть, відчинять двері і відведуть до вбиральні” - сказало керівництво, подумавши, мовляв, нехай працюють, раз такі дурні!

Одного вечора я залишився наодинці. Потрібно було терміново доробити свій кусок. Забув про час. І тут почало потихенько припирати, природа стала кликати до вітру. Відмінно знаючи, що тут наймають охоронців відповідно маси тіла, заздалегідь замовив місцевий ескорт-сервіс. Дав дирижаблям повно часу доплисти. Чекаю під дверима, нашорошив вуха, але у відповідь лише могильна тиша. Ніхто не чапає – нема їх і нема! Ще раз дзвоню і вже сердито сварюся:

– То де ви там?! Тож скільки можна йти?!

– А ви біля якого входу нас чекаєте? Північного, чи східного?

– Бл..дь! - спересердя висловив рідною мовою своє відношення до жартів «приколістів», а далі став англійською гарчати, - Я звідки знаю, який він там у вас?! Мерщій ідіть, а то реально під дверима напаскуджу!

– Хвилинку, зараз будемо.

Ага! Аби-то та хвилиночка була! Від рідини всередині вже добре розпирає, а збігати на вулицю – не варіант. Периметр під цілодобовим наглядом. Скрізь камери, все пишуть. До того ж гади не впустять назад до приміщення, бо не спрацює електронний ключ. Але і покладатися на валькуватих охоронців теж нерозумно, адже хто знає, коли оті масивні черепахи доповзуть? 

Гарячково приймаю рішення відносно запасного плану. Знайшов підходящу ємність у вигляді пластикової коробки для паперів і думаю: “Спочатку розберуся з основною проблемою, а потім вже якось стану розв’язувати іншу. Бо ж маю десь пристроїти ознаки неподобства”. Аж раптом чую, як відмикають двері. Стрімголов вискакую у коридор і кинувши на ходу: “Ще пару секунд і було би занадто пізно!” - женуся до вбиральні. Колобкоподібний охоронець біжить слідом і навздогін кричить: “Сер! Зачекайте!”