Розділ 12. Квиток на цвинтар

На північній півкулі повною ходою бушувало літо, а от у Аргентині надокучлива зима. Дітей до школи водять, хай вчаться спиногризи!  На вулиці стає спекотно перед січнем, тому у вихованців закладів найдовші канікули саме на Різдво. А поки липень, то у Буенос-Айресі заможні бабці повдягали шубки. Вигулюють хутро, хоча температура плюсова. От як на мене, то навіть не потрібно куртки. Достатньо светра, кофти чи жакета. І це у них в столиці називається «зима»?! На вулиці п’ятнадцять градусів тепла, але бідняжки мерзнуть. Не відають у місті про морози. На південь сіромахи їдуть, аби у горах глянути на сніг.

На цей раз для мене знайшлося місце в іншому готелі. Щоби не сильно рвалися додому, компанія нас стала поселяти у фешенебельному центрі міста - Реколеті. А толку? Коли немає часу і здається, що запара нескінченна. З вікна таксі усі райони виглядають непогано. Та ось на вихідних знайшовся час, щоб подивитися навколиці готелю. Не встиг далеко відійти, як на великій площі перестрівають три жіночки у шубах. Відразу обступили і затеринділи на іспанській мові. Активно жестикулюючи руками, махали у напрямку маленького приміщення з колонами і говорили про якесь «перо». Так, ніби грошей хочуть.

Питаю на англійській: “Там якась вистава?” Одна киває “Так”, друга каже “Ні” Щоб відчепилися, протягую їм долар. Зраділи «сі сеньйор», але добав-но ще. Дав п’ять. Насилу відкупився. Квиток отримав і памфлет з зображенням собаки. Пішов дивитися на дивовижний бенефіс. Підходжу ближче до колон, чомусь відсутні контролери. Сміливо заходжу всередину і розумію, мов, вистава затяжна і дійові особи зі спектаклю не втечуть. Адже потрапив здуру на холодне кладовище!

Придбав квиток на цвинтар! От відьми ті у хутрах ошукали! Раз гроші заплатив, то насолоджуйся, або як кажуть у Америці - «енджой»! А чом би й ні! Подивлюся на склепи, там навіть видно штабелями складені гроби! Містечко надзвичайно дивне, архітектура різна. Здається, нібито змагалися у шику найзаможніші сімейства Аргентини. Багато усипальниць аж волають від багатства, бо спокій в них знайшли шляхетні люди: банкіри, фабриканти, навіть президент.

Помстилася пихатим бундюкам проста, але водночас і славетна жінка, улюблениця аргентинської бідноти - Єва Перон. Прозвав її Евітою народ. Але еліта, ох як не любила, адже на простолюдній одружився президент. Не прийняли, бо не рівня, не з вищого суспільства. Немає місця голодранцям серед них! “Я ляжу разом з вами в Реколеті, щоб геть з могили бачили мене!” - погрожувала Єва гонористим снобам. То так і сталося… Маленький склепик з написом «Familia Duarte», а справа бронзова табличка з барельєфом «Eva Peron». І квіти, квіти для Евіти, які від шанобливості їй носять по цей день.

Від погляду на видатний Некрополіс відразу пригадалась фраза «осквернення останків пращурів». В книжках читав про підлий та ганебний злочин, та не вкладалося у голові, навіщо витрачати сили на розриття могил? Не знав про інші звичаї, коли усопші просто за дверима: діди, баби, прадіди, пра-пра-пра…

У роздуми про вічне увірвався телефон. Задзеленчав корпоративний сотовий, нам наказали скрізь його носити. А це щоб керівництво тримало власних лоботрясів на зв’язку! Дивлюсь на номер - то з Америки, домашній, дружина хоче запитати, коли вже повернусь з відрядження назад.

– Алло!

– Алло! Ти де там? - цікавиться голубка.

– На кладовищі, - відповідаю любій так, як воно є.

– Ти… Ти… - у бідної від несподіванки навіть затрясся голос, - Ти що там робиш?!

– Гуляю.

– А для прогулянок щось краще не знайшов?

– Та ні! Тут гарно і цікаво. Придбав у трьох жінок квиток. Програмку дали з мордою собаки, але чотириногих поки-що нема.

– Квитка на цвинтар? Подуріли там абощо? Я би на кладовище й безкоштовно не пішла!

Не став розповідати всі подробиці, як жіночки у хутрах донімали, бо сядуть батарейки в телефона. Слабенькі і на довго їх не вистачає, підзаряджати маю сотовий по кілька раз на день. Поговорили трохи. Засмутив дружину: “Та залишають ще тиждень, хай їм грець!” Пообіцяв, як повернуся у готель - зателефоную милій. Ми поспілкуємось, коли я під’єднаю  свій казенний гаджет до блока живлення, а то ще остаточно здохне телефон.

У понеділок розповів знайомим аргентинцям про враження від склепів кладовища Реколети. Просив, щоб переклали що там написано в брошурці. У тій, яку отримав від жінок у хутрах, коли за вхід на цвинтар заплатив.

– Та просять, щоб лайно собаче прибирали. У нас тварин вигулюють, а ті паскудять скрізь. Збирають гроші на очищення району, бо з року в рік з теплінню навесні околиці наповнює гидкий фекальний сморід.

– Де? В Реколеті? - з сарказмом запитав в колеги співробітник, - Нехай вони тоді у мене поживуть! Від воні зводить ніс і ріже у очах! А Реколету чистять! Звичайно! Адже у райончику живуть багатії!

– Ті відьми всучили квиток на кладовище, - поскаржився, бо те, що ошукали - зрозумів.

– Вхід безкоштовний! - засміялись аргентинці і підбадьорили, - Та не журися! Небагато просадив.

Все стало на свої місця. Жінки у хутрах говорили не про «перо», а «перро»! Пішло п’ять доларів у їх приватний фонд. Оштрафували невігласа за незнання слів! Оскільки не допер, що на іспанській мові «перро» означає: «пес», «собака».

А взагалі у Аргентині дуже люблять чотирилапих друзів. Заводять більше ніж одну тварину у сім’ї. А от вигулювати домашніх улюбленців у господарстві щось не дуже рвуться. Відверто кажучи, у місті й нема де. Для більш заможніших існує цілий бізнес. Приходить вранці людина для вигулу собак, збирає по висотці цілу зграю і веде тих «перросів» на двір. Сам бачив. На перехресті на червоне світло зупинилися автівки, народ щільним гуртом перетинає вулицю. У натовпі серед людей йде довгов’язий хлопець, цупко вчепившись обома руками в десяток поводків. Він намагався втримати юрбу собак: великих і маленьких, породи різні, різні кольори. А ті вперед тягнули, рвалися щосили до друзів. Таку гучну зчинили гавкотню! Аякже! На галасливу псарню вже чатувала інша голосиста зграя. На другому кінці виднівся ще один хлопчина у оточенні своїх чотириногих. Бідняга знудився, чекаючи, коли ж його колега ту дорогу перейде?