Розділ 11. Цікаві звичаї

Недовго товкся у столиці Аргентини, мене відправили у одне із провінційних міст. У ньому вводили в експлуатацію обладнання нашої компанії, тож мав бути на підхваті, коли там ненароком щось піде не так. Все змонтували за один робочий день. Залишилось хіба що під’єднати кабелі. Запланували провести заключний крок коли нормальні люди сплять, аби якомога менше турбувати телефонних абонентів.

Роботу закінчили близько другої години по опівночі, але не знаємо чи якісний зв’язок. Один з місцевих інженерів зі словами «зараз перевірю» бере і набирає випадковий номер. Іде сигнал дзвінка, на іншому кінці знімають слухавку, проходить чемне та спокійне спілкування іспанською мовою… 

– Нормально все працює, - скінчивши бесіду, дає заключення доволі креативний фахівець.

– З ким розмовляв? - цікавлюся у нього, - Знайомі? Родичі?

– Та ні! - відповідає, - Це зовсім невідомий абонент.

У мене слів нема, пропали навіть звуки! Ще трохи й очі повилазять із орбіт. Відразу уявив себе на місці бідолахи, якому зателефонували серед ночі з метою перевірити зв’язок. Ото полився б водограй добірних слів за те, що розбудили. Почули би спеціалісти про компанію свою! А ці, так нібито ні краплі і не спали. Сиділи та чекали на дзвінок!

Насправді ж я не сильно помилявся. Бо склалось враження, що у провінціях сієста цілий день. В столиці ще так-сяк, працюють трохи люди, але чим далі від Буенос-Айресу, то трудитися у них охота пропадає. Нікого зранку на роботі не побачиш. У офісах панує тиша й благодать. Завзяті співробітники, з’явившись ближче до опівдня, не можуть дочекатися перерви на обід. І ось нарешті настає вона - така приємна для душі сієста. Відразу вся ділова активність зупиняється на декілька годин. Тож буде неподобство – надривати горб у цей сакральний час! Відпочивають люди та спілкуються на повсякденні теми. Новини обговорюють, футбол. Скінчивши бесіду, неквапно повертаються до праці, адже ще трохи і скінчиться їх робочий день. Додому треба йти, хоч сил набратись трохи. А що не встигли за сьогодні, то для цього є «маньяна». Чарівне слово «завтра» звучить неначе то могутнє заклинання. Воно існує як універсальна відповідь на все.

Оговтавшись від тяжкого дня, народ збираються трохи відвести душу, розслабитися у компанії знайомих. Десь після дев’ятої години вечора найперші із відвідувачів з’являються у ресторанчиках, кафешках, а решта починає сходитись під ніч. Отак й сидять собі, гуляючи на повну. Веселощі у тих епікурейців затяжні! Розходяться аж блище до світанку, бо бідним ще сьогодні на роботу йти... Звичайно ж стомлені від довготривалих втіх, ще й спати хочеться. Тому і злазяться до офісів з запізненням, неначе сонні мухи. Яка робота? Виснажені вщент! Всі нудні справи знову відкладають на «маньяна».

Сам свідком був. Ми поверталися голодні як вовки. На вулиці вже близько третьої години ночі. Де щось знайти погризти? Аж тут побачили - працює ресторан! І не один! Їх багатенько, ще й клієнтами забиті. Сидять собі, ніхто не квапиться, лунає музика. Приємний відпочинок в повному розгарі. Знайшовся столик і для нас. Наїлися, смачним вином запили. 

На ранок приперся в офіс до замовника. Мені потрібно перевірити, чи після запуску наше обладнання без жодних нарікань працює під великим навантаженням. Та замість гурту техніків побачив у приміщенні буквально пару чоловік.

– Де всі? - питаю.

– Скоро будуть.

Те «скоро» затягнулося на декілька годин. Аж знудився, чекаючи, коли ж нарешті із загулу  повернеться клієнтура. Насилу почали сповзатись небораки, проте до праці не тягнуло їх. Блукали серед шаф з обладнанням, спостерігаючи за гіпнотичним мерехкотінням вогників за склом, але без настрою, бо думи були зайняті «асадо». Адже вже склали гарні плани на обід. 

– Ми тут скидаємося по парі-трійці песо. Бажаєш долучитися до нас? - до мене підійшовши запитали, бо начебто своїм у тому гурті був.

– Авжеж! - без жодного вагання відповів.

Який дурний відмовиться прийняти участь у гулянці? Відразу додав до складчини п’ятірку та ще й запропонував допомогти. Хотілося розвіятись і розім’яти ноги, бо від одноманітності та гулу вентиляторів сам ладен був завити, наче звір. Пішов з місцевими за м’ясом. У їхньому райончику на перехресті двох доріг самотньо красувалася маленька будка різника. Туди підвозили свіженьку яловичину прямісінько із скотобійні. Ми швидко закупилися на цілий колектив і повернулися до будиночка компанії.

На задньому подвір’ї вже димів мангал, решітка прокалилася і чекала м’ясце для «асадо». То барбекю так називається у них. Смачнюще, що аж можна кілограм отого з’їсти. Хтось притягнув каністерку домашнього вина. Червоний еліксир доповнив аромати страви. Піднявся настрій. По тілу розійшовся розслабон. Колеги, жваво сперечаючись, взялися обговорювати новини футболу. Серед аргентинців за цей вид спорту вболівають геть усі: чоловіки, жінки та хлопчики й дівчатка.

– Веду малого у суботу на його найперший матч. Моя команда у той день на стадіоні гратиме! - став вихвалятися один із молодих батьків.

– Вітаємо! Підете разом з дружиною? - питають співробітники.

– Та ні! - скривився той, неначе з'їв лимон, - Вона фанатка іншої команди.

– О-о! Це біда! - поспівчували мудрі та досвідчені колеги, - Не буде спокою та злагоди в родині.

– Авжеж-авжеж! Тож так воно і є! Бо у моїй сім’ї подібна історія! - поскаржився один із співробітників, - Моя рідня завжди за Боку вболівала, а жінчина - ярі фанати Ріви! Та їх разом не можна звести ні на одне родинне святкування! От як зійдуться, то поб’ються врешті-решт. Через свою відмінність у футбольних вподобаннях суперники не люблять ні мене, ані дружину. Тому й й трапляються у нас з коханою скандали.