Літак пішов на зниження. Пілот зробив об’яву для «сеньйорес пасахерас», але що саме говорив, я й слова не збагнув. Напевно те, що завжди всім перед посадкою говорять, мовляв, сідаємо, температура за бортом… (різноманітну єрунду). Нарешті приземлилися у Буенос-Айресі. Пройшов швиденько паспортний контроль, на митниці без перешкод проскочив. І ось вже у таксі мчу до центру міста, адже компанія забронювала там готель.
Ледь не сказився по дорозі, бо думав: “Не доїду! Аби живим добратися мені!” Таксист попався до нестями балакучий, хоча й казав йому: «Но абло еспаньйол!» Ну я не розмовляю на іспанській мові! Хіба не видно, що не розумію?! Але дарма, бо водію те було все одно. Як радіо, не закривав свойого рота, весь час розповідав історію якусь! Ще й озирався, щоб побачати мою реакцію. “Дивися за дорогою!” - на ламаній англійській прошу, аби машину добре пильнував. Моє обличчя перелякане, навколо нас автівки, а він керує і скрутивши шию дивиться назад. Там триполосна траса, проте розміток водії не помічають - чотири щільних лінії несеться уперед! На швидкості женуться, бампер у бампер, та ще й міняють полоси весь час!
Моя уява малює жахливі сцени. Якщо хтось із передніх ненароком загальмує, не дай бог, то ж у автівку зразу в’їде із десяток задніх. Вони все рівно будуть пхати бідолаху уперед. На всякий випадок згруповуюсь, стискаюсь у вальок, вростаю тілом у широке крісло. Водій помітив у моїх очах відтінок жаху, весело регоче. Його страх пасажира тішить, та ще й як! Від серця відлягло, коли заїхали у місто. Хоч швидкість збавив і трохи більшу дистанцію тримав. Проте таксист не затикаючись продовжував віщати, не переймався тим, що жодних слів його клієнт не розумів.
Приїхали в готель у центрі Буенос-Айреса, де серед площі височіє обелиск. Таке собі - великий, білий камінь пробився з-під асфальту і стирчить. Заходжу до приміщення. У холлі зустрічає аргентинець, вітає чемно «бенведіа» і тягне шию, лізе цілуватись. Від несподіванки я перелякано сахаюся назад. Не знаю дядька, тож навіщо лобизати? Сам думаю: “Що це за злачне місце? Будиночок розпусти тут якийсь!” Не знав тоді про звичаї місцеві. То так у них вітаються до всіх. Ні-ні, ніхто не виціловує нікого, а тільки щоками торкаються. Або принаймні просто роблять такий вид.
Ото повезло прилетіти у неділю, хоч буде час пройтися містом. Іду собі і тут на перехресті побачив вивіску з назвою вулиці, а там знайома назва - Сан Мартин. Відразу пригадав адресу, де маю об’явитися у понеділок, завтра. Там вулиця та ж сама - Сан Мартин. Зрадів, бо у компанії перед відрядженням казали, мов, добиратися потрібно на таксі. Насправді ж близько все! Пройшовся парочку кварталів і на місці. Та що я вже будинок не знайду? Сьогодні пізно, темно, треба повертатися у номер. Відклав на ранок пошуки свої.
У понеділок вийшов з готелю і пішки, швидкою ходою, дістався до знайомого з учора перехрестя. Усе за планом, маю у запасі час. Без жодних перешкод знайшов потрібний будинок. Заходжу всередину і потрапляю у великий торгівельний центр. Щось місце це не дуже схоже на компанію замовника. Сконфужено виходжу на вулицю, перевіряю адресу. Та нібито все співпадає… Підходжу до охоронця, який біля дверей нудьгує, показую свій папірець з адресою. Він глянув і киває ствердно: “Si” Ну «сі» так «сі», але й не сильно розпитаєш, адже не знаю їхню мову. От біда! А тут якраз по сотовому дзвонять, цікавляться клієнти:
– Де ти там?
– Та біля вас! Уже в приміщенні.
– От добре! Скажи на прохідній, що йдеш до нас. У них повинна бути перепустка з твоїм ім’ям та прізвищем.
– Та тут же магазин! - ніяковію.
– Ні! Прохідна повинна бути! Спочатку довгий мур, блакитний, не прогавиш. Він у райончику один такий у нас.
– Немає мурів! Тут скрізь одні висотки!
– То ти не там! Дай телефон комусь! Зараз з’ясуємо, що це дивне місце.
Підходжу до охоронця біля виходу, той вже давно помітив метушню і підозріло зиркав. Протягую свій сотовий людині і знаками прошу, мовляв, поговори! Насупившись бере мій телефон і починає по ньому спілкуватися з представником компанії. Йде емоційна бесіда, неначе вони друзі. Страж веселиться, аж регоче. Натішившись до сліз, нарешті сотовий віддав.
– Алло! Що там? - питаю у замовника.
– Повертайся у готель, бери таксі, водій доставить куди треба! А знову заблукаєш, то дзвони! «Буено»?
– «Буено-буено», - бурчу у відповідь, вони своє «буєно» скрізь тулять на кшталт «так», «добре» чи «ага»
Вкрай спантеличений женуся до готелю, там хоч нормально роз’яснять, що я зробив не так.
От звідки я мав знати, що вулиць Сан Мартин у них багато?! Відомий генерал, який боровся за незалежність Латинської Америки. Він став національним героєм для всієї Аргентини. Для громадян немає більш достойної людини. Тож кожен прагне вшанувати його честь. Ото й додумались! Великий мегаполіс Буенос-Айресу поділили на райони й дозволили усім, щоб мали назву Сан Мартин. Не сильно переймаючись, що імена дублюють і для найпопулярніших із них потрібно вказувати у адресі ще й район.
Тож у готелі роз’яснили таксисту, куди доставити недолугого «амерікано». Це так мене ті безсоромники назвали, коли давали водієві вказівки. Він відповів на всі інструкції «буено» і кивнув головою, щоб я сідав в автівку. Знавець провулків, перехресть, бульварів та проспектів натиснув на педаль і повіз невдаху-пасажира до іншої із незліченних вулиць Сан Мартин.