Розділ 7. Мурчик

Терористичний акт одинадцятого вересня зустрів на роботі. Прибіг з квадратними очима на обличчі Сєржик і розповів не схожу на реальну новину: “Літак в будинок врізався в Нью-Йорку!” Я навіть не повірив зразу, думав - маячня. Воно для мене вкрай брехливим виглядало. Навіщо у висотку залетів літак? Пізніше з’ясувалося, що правда. По всій країні в аеропортах повідміняли рейси. Настала тиша. Як виявляється, тих джетів у повітрі наче мух! Весь час гасали зверху, утворюючи гулом двигунів постійний шумний фон. 

Ми з Сєржиком переживали за Богдана. Він був у відпустці в Україні і мав ось-ось повертатися назад, а тут затримка! Ще не дай боже звільнять! Хоч не його вина, але роботу майже тиждень прогуляв. Прибігла нас розпитувати жіночка-американка Сьюзан, вона одна тягла на собі відділ кадрів, відрядження, нотаріальну та адміністративну роботу:

– Хлопці! Зізнайтеся, що з вашим начальником не так?!

– В якому сенсі? - перепитали в один голос, адже ми знаємо - багато, що не так.

– Ваш доктор Грег англійської не розуміє! Він зараз у партнерів наших аж на другому кінці країни. Збирається у бізнес-тур летіти в Аргентину і виніс всі мізки: «Знайди мені квитка!»

Нещасну просто тіпало. От чоловік довів терплячу Сьюзан! Він має хист марудити людей! Спочатку жінка намагалась ввічливо зануді пояснити: “Можливо ви не знаєте, але у нас теракт. По всій країні відмінили рейси. Тому й нікуди джети не літають…” Той пре своє, як буцімто не чує: “Гарненько пошукай квиток. Мені ж потрібно в Аргентину! Ми втратимо можливості для бізнесу, якщо не полечу!” Мотаючи печінки, уперто відмовлявся чути аргументи Сьюзан. На голос розуму він все про втрати фірми говорив. Тож врешті-решт дістав своїм занудством. “Сідай на потяг і прямуй до Мексики, а звідти можеш вже летіти хоч куди!” - нагримала від спересердя бідна жінка, бо увірвався від марудиння терпець!

Ми заспокоїли її, покривши недолугі витребеньки боса. Сказали буцімто це він так виявляє свій патріотизм. Мовляв, наш доктор Грег, обурившись терактом, поринув з головою у роботу, аби полегшити страждання та душевний біль. “Ну-у якщо та-ак”, - у Сьюзан відлягло від серця, хоча незрозуміла поведінка чоловіка вразила її. Але хтозна що робиться у голові у іноземця? Можливо дивно так і проявляється його патриотизм.

Начальник наш цілком поринув у безмежний світ науки. Він завжди вчився і читав одну за одною книжки. Безлика повсякденність існувала значно нижче наукових висловів та формул. Не гідна, щоб заради неї спускався з висоти освіти доктор Грег. Проте пошани й визнання усе ж хотілось чоловіку. Крутько відчув, що завдяки своїй команді фахівців він став впливовою людиною в компанії і навіть може трохи поштовхатися ліктями. Отже, наш наш бос з азартом доєднався до корпоративних перегонів та разом з іншими начальниками  вже на «могутній офіс влади» зазіхав.

В організаціях існує чітке правило щодо робочих місць. По ньому визначають статус кожного колеги. Найнижчий рівень - це звірята у клітинках. І то неповних, бо відділяють від сусіда три низькі стіни. Ніхто не бачить бідолашних поки ті працюють. А встануть зі стільця, то зразу голова стирчить. Здалеку видно, хто із мелюзги отої ледацює, не хоче рухати компанію вперед. У більш видатніших стіни трохи вищі. Там можна стати аж у повний зріст! Але дверей не мають ще, бо недостойні! Повинні сидіти спиною до проходу, щоби начальство добре бачило, що там у неборак на моніторах. А як щось зайве, то зароблять наганяй. Ціннішим співробітникам дають у нагороду двері, але одна з панелей стін тоді буде зі скла. Закритись можеш, щоб побути наодинці, чи навіть зборище маленьке провести. Проте все рівно боси повинні знати, що робиться всередині, і при нагоді зазирнути через прозорий отвір. Найвищий ступінь - це коли всі стіни щільні. От саме у таких коморках і сидять начальники середньої руки. 

А далі йдуть вони - «могутні офіси», чи «офіси влади». На них облизуються верткі менеджери. Це ж справжній статус, непомірно вищий! Відразу блякнуть кабінетики усі. Адже миршава, невеличка кімнатина з малесеньким віконцем на смітник одною лівою поб’є любе робоче місце з чотирма стінами! І навіть площу не враховують тоді! 

Якимось дивним чином наш начальник відвоював собі справжнісінькі хороми, з вікном на півстіни, ще й з мальовничим краєвидом на парковку. Він прагнув розділити радість перемоги з підлеглими, командою своєю. То й запросив відсвяткувати, на суботник. Мовляв, не довіряю коробки з книжками, лампу та компьютер нікому, окрім вас, мої надійні хлопці. Повідкладавши все, не йшли, реально «неслися» у вихідні в безлюдний офіс, аби не засмутилося начальство і не сказало, що невдячні лоботряси. Доктор Грег вже був на місці і чекав на нас. Не сам прийшов, а з жінкою своєю, яка вже з пилососом у руках активно виявляла радість. Ми, похапавши коробки з огризками граніту знань, теж долучилися до того святкування. Під час суботника шляхетний чоловік науки ніс в маси дух просвітництва - стояв біля вікна, пророчачи бурхливий розвиток, розширеня діяльності компанії.

Оракул провіщав, як незабаром цілий світ стоятиме у черзі за нашим інноваційним товаром. “Мурчику, ми вже скінчили. Тобі подобається?” - зненацька голос жінки підрізав крила бізнесу в Ікара. Спустившись з синяви небес у сірість повсякденного буття, доктор Грег прискіпливо оглянув гарний офіс, де все розкладено, під’єднаний комп’ютер, ідеальна чистота. Втягнувши ніздрями повітря влади та могутності він видав: “Ненавиджу як побутова хімія смердить”. Ото й були усім нам вдячливі слова. На тому й розійшлися. Але відтоді причепилося до боса поганяло «Мурчик», бо й справді схожий на чорненького кота. Глузуючи, позаочі теж стали називати як дружина. Але під час розмов ми пильно слідкували, щоби начальник ненароком не почув свого смішного прізвиська.