Розділ 3. Кар’єрне просування

Раз на рік у нас в організації переглядався штатний розклад. Основна ієрархія втряслася років сто тому. Вона нагадувала танк. Начальник зверху, а від нього трохи донизу обвисає довжелезне дуло і тикає прямісінько у бухгалтерію, у Ваську. Під нею нікого нижче не було. Старезну башню танка підпирав заступник. От саме він звіринцем й керував! Щоби полковники не гризлися за місце, то геть усі діди були підпорядковані лише заміснику. Їхні посади акуратно малювали на одному рівні, неначе гусінь танка. Але та штабна мазня подобалась начальнику і несла добрий настрій. Адже принизливо себе ніхто не відчував.

На мене головна бухгалтерка відразу види мала. Наполягала, щоб зробили «як нормальні люди», тобто віддали у рабство до Василини Сидорівни. Але ж відставники для себе вибирали салабона. Тому підлеглий неодмінно має бути в одного із них! Сварилися, до кого причепити. Зчинився розлад у компанії вояк. А щоб вони вже вщент не показились,  заступник мудро колотнечу припинив. Він зі словами «програміст усім належить» забрав собі чубасте яблуко розбрату. От нібито одну проблему хитро «порішав», то інша виникла, ще й набагато гірша! Оскільки молодий пацан відразу опинився на одному рівні із відставниками. Тоді, аби не сильно травмувати офіцерську гідність, у посадових схемах  намалювали інженера-програміста у кінці, на відстані від всіх і трохи нижче.

Той витвір корпоративного мистецтва проіснував доволі довго, аж поки не порушився баланс. В організації роздувся штат - додали прибиральницю. Лише на половину ставки, аби увечері ганчіркою розтерла  по підлозі бруд. Відразу стали думати, хто буде керувати жінкою з відром та шваброю. Але бажаючих на провідну посаду не знайшлося. Бо не по статусу, великий сором для полковника, штабного офіцера, відповідати за якусь «уборщицю».

Пішли до Васьки: “Бери собі. Ти ж, квіточко, у нас одна така, а вдвох вам буде веселіше. Все ж як-не-як - жіночий колектив” Вона ледь не у сльози: 

– Вже зовсім доконати хочете? Вам мало, що все чисто у компанії на мені? Аж задихаюся! Мені потрібен гарний помічник.

– Тож програміст від тебе не вилазить! От зранку, як зайде, так днями і сидить. Вискакує до туалету й покурити. Його ж забрала повністю собі!

– Та він зелений і нічо не тямить! Ото й підпорядкуйте прибиральницю йому! Хоч буде за що з ледаря спитати, бо натискати кнопки може і дурний!

Така ідея майже всім припала до вподоби, але моєї думки не питалися діди. Домалювали знизу нову посаду і провели лінію до прямокутника з написом «інженер-програміст». Вийшло на кшталт гака, або плуга, який тягнув корпоративний танк, завзято порячи своїм оралом залишки людського глузду.

– Поздоровляємо! У тебе є підлегла! - повідомили мені на ранковому зборищі, - Це просто формальність. Тут жіночка приходить прибирати, то ніби будеш нею керувати. А так вона сама все знає! Отож тобі нічого зайвого робити не потрібно.

– Я певно найгідніший серед всіх? - цікавлюся з сарказмом.

– Авжеж-авжеж! І це кар’єрний зріст! - почав начальник забивати баки.

– То може премію дасте, а чи до зарплатні надбавку раз я тепер над відрами з водою керівник? - на всякий випадок все ж запитав у шефа, хоча й зарання знав, що грошей не дадуть.

То так і вийшло! Гуртом діди мене з ентузіазмом розхвалили, але кишеню не зігріли їх слова.

Життя у тому цирку добре задовбало! Вже ладен був і сам абикуди втекти. Та ось нарешті я отримав візу! Тож зранку першим ділом написав заяву на звільнення і з радістю у серці поклав «сюрприз» начальнику на стіл. Спочатку той у «витівку» не в’їхав. Читав мою писульку кілька раз. Соромити почав, мовляв, знайшли на смітнику, відчистили, відмили, а ти оттак віддячуєш за ласку і добро! Питав, хто спритно так переманив і чи багато дали? А може зроблять щось, аби від них не йшов? Тож довелось зізнатися про місце за кордоном, про ту компанію в Америці, куди мене беруть.

Від новини діди реально очманіли. Реакція на втрату салабона у них не зовсім адекватною була. Одні взялися відмовляти, змальовуючи у депресивних барвах перспективи злиденного митарства під мостом. А інші навпаки, пишалися й раділи, що виховали справжнього орла! Знайшлись і ті, які назвали зрадником Вітчизни. Мовляв, продався ворогам, секрети всі здає!

І навіть Василина Сидорівна дала настанову, аби не вздумав осоромити їх там перед людьми.

– Про це не треба турбуватися, адже програмувати маю на низькому рівні, а у цій області я почуваюся як риба у воді.

– Тож знаєш сам про невеликий рівень! Поки не пізно, то біжи, придбай собі книжки! Кваліфікацію підвищуй! Вчись! А то воно ж не діло з кустарщиною пертися туди!

Раніше ці слова зробили б рану в серці. Обов’язково б щось уїдливе сказав. Але вже другий день підряд мав пречудовий настрій, тож просвітив пихату темноту:

– Програмування на низькому рівні - це просто науковий термін, і називатись так ніяка не ганьба. А навіть навпаки - мистецтво! Фах вимагає ясного уявлення, як у комп’ютері працюють мікросхеми. Потрібні особливі навички, щоб об’єднати їх у злагоджений хор. Високий рівень вже спирається на результати нашої роботи. Розробники можуть геть взагалі не знати, як їхні команди обробляємо всередині.

– От хвалько!

У відповідь я просто посміхнувся, побачивши, які далекі ми. Пробачив докучалам все, а вже через два тижні літак Люфтганзи ніс мене за океан.