Розділ 2. Салабон

Колектив у мене на роботі невеликий, але міцно спитий. Саме так! Не спаяний, спитий. А іншого реально неможливо уявити, коли там майже всі відставні полковники! Ото як виходили на пенсію, тоді й прямісінько зі штабу Ракетних Військ і йшли до нас. Шеренгами. А далі, на новому місці, вони продовжували звичний для тих чолов’яг уклад життя. З ентузіазмом грали у штабні забави: то стіл побільше треба, то сейф їм подавай, а то й перестановку меблів можуть розпочати, шукаючи місця поближче до вікна. Після роботи, зачинивши двері, випивали, мочили горло майже кожен день крім середи. Бо гріх! Та ні, звичайно ж я жартую - безбожниками геть усі були.

Насправді ж логіка проста. У понеділок збиралися і під стопарика розповідали хто що з полковників робив на вихідних. А у вівторок тупо похмелялися після минулого застілля. У середу зі словами «так часто вже не можна, бо зіп’ємося» з похмурими обличчями тверезі вояки розходились додому. Але хватало витримки та волі лише на день, бо у четвер Зелений Змій допомагав завзято готуватися до п’ятниці. Її закінчення чекали ще з самого ранку і мріяли, як зачинивши двері, заправлять баки паливом, щоб вистачило на якомога довше. Адже два нудні вихідні будуть під пильним наглядом прискіпливих дружин.

Отак собі і жили відставні ті офіцери, не тужили, аж поки вир наукового прогресу не увірвався у суспільство та життя. Тоді, від необхідності, вони почали як ошпарені шукати «спритного хлопчика, що шарить у комп’ютерах». Одна із головних вимог - повинен через армію пройти і стати чоловіком, адже «якесь невиразне чувирло у штанях» брати не хотіли. Самі на мене вийшли, до того навіть і не уявляв, що та організація існує. У них аж слина потекла, коли дізналися де встиг відслужити срочку - Ракетні Війська, оператор ЕОМ! Почали сватати, обіцяли золоті гори і навіть премію. Тож врешті-решт вони й переманили «хлопчика» до себе.

Платили непогано, але за кожну чесно відпрацьовану копійку виносили мізки на цілих десять гривень! Почалася справжня армійська дідівщина, як у прямому, так і у переносному сенсі. Попав в оточення одних відставників! Вони ж діди для мене, більш ніж удвічі старші. Там наймолодшому ось-ось під шістдесят! Хіба це можна порівняти з двадцять з гаком?  Є правда Льошка ще, йому давно за тридцять. Він у дідів напевно з пелюшок. Так би мовити - син полку. От Олексій зрадів, коли нарешті я у тій організації з'явився. Адже тепер є новий салабон! Так ми разом із ним й тримались один одного, як самі наймолодші.

Діди воювали з комп’ютером, а мікросхеми з ними. Мені полковники відвели роль охоронця тилу. Почався двобій технологій з розумом штабного офіцера. “Зроби щось, бо не запускається пасьянс! Якого хріна там понавтикали стільки кнопок?! У мене текст пропав! А воно шо? Само не зберігає? Не буду набирати вдруге те, що зі стражданням вимучив учора!” - почув водночас з багатьох сторін.

– Дивіться, підводьте мишкою сюди і натискайте пальцем ліву кнопку… Я ж зранку вам пояснював! Невже так важко послідовність дій запам’ятати?

– Навіщо маю голову ламати! Спитати набагато легше! Ти ж завжди тут, під боком!

Ця їхня впертість молодецьку душу шматувала, бо у баталіях усе ж перемагав комп'ютер.

В позаурочний час діди мене вливали в колектив. Давали гроші й послали салабона у найближчий магазин. Харчів мав накупити для засідання хмільного. А потім з Льошою швиденько накривали стіл, де він передавав молодшому секрети обдирання шкіри з оселедця. Ті посиденьки трохи заспокоювали нерви, які ось-ось порвуться як струна.

Але одна людина з легкістю кагал відставників заткне за пояс! Два рази на місяць - лагідна богиня, яка приносить то аванс, то зарплатню. А решту днів - ненависна бухгалтерка-мегера Василина Сидорівна, відома у вузьких кругах як Васька. Ото не знаю у яких родовищах вони знайшли такий коштовний самоцвіт, але поклястись можу, що настільки унікальне диво! Навряд чи другий екземпляр десь відшукається у цілому світі!

Діди гуртом мотали печінки, доводячи до білого каління, та Васька самотужки робила так, що просто скаженів! Так, це вона примусила у даних помилки шукати, бо скаржилась, мов, щось воно не так. Зізналася лише на третій день: “Я думала комп'ютер не помітить, що нібито на гривень сім не сходиться баланс” Питала потім, чи не можу часом щось зробити, натиснути чи навіть підкрутити і вийде «мєханічеська» помилка, щоби гарненько сходився баланс. 

– Вони ж для цього й зроблені, щоб не було помилок! - від тих заявочок я тупо ошалів, - Ну от подумайте, коли й комп'ютер помилятись стане, тоді кінців ніхто вже не зведе!

– Ну нє, так нє! Чого «розпсіхувався»? Боже! Я тільки запитала… «нєрвний» …спишу різницю з прибутку. Іди, своє роби.

В її уяві салабон був створений аби задовольнити всі до єдиного бажання бухгалтерії, а то «навіщо нам тоді патлатий прАгрАміст»? Адже повинен кожен після інституту відмінно розбиратися у тонкощах мистецтва сальдо-бульдо. Журила навіть:

– Не спеціаліст! От колись, тоді ще працювала в управлінні, у бухгалтерії «сиділа на зарплаті»… Так от, до мене причепився ревізор, мовляв, невірно гроші людям «нащитали». А я мовчу, бо ніби він й правий, і головна бухгалтерка не знає, що сказати. Тут наша програмістка Олічка і каже: “Ні! У розрахунку є новий коефіцієнт, відносно постанови” Ото високого гатунку фахівець! А то від тебе щось не має й крихти толку!

– Василино Сидорівно! - аж скрегочу зубами, - Якби я був керівником у тому управлінні, то розігнав би всіх: і вас, і головну бухгалтерку! Лишив би Олічку! Від неї толку більше! Ще й купу грошей зекономили б тоді!