Розділ 1. Насмішниця-фортуна

Одного вечора у мене вдома став розриватися протяжними дзвінками телефон. Я взяв у руки слухавку і відразу почув голос приятеля Боді, якого добре знав ще від студентських років в інституті.

– Привіт! Як справи? - запитав він і не очікуючи від мене відповіді, відразу перейшов до діла, - У нас тут відкривається вакансія. Не хочеш до нас у компанію? Можу подати твою кандидатуру.

– Та.. Я.. Да.. - тільки-но й спроможній видавити з себе, бо у горлі відразу пересохло, забухало у скронях, а ноги зробилися якимись ватними. Адже Бодя працює у США! - Згоден! - відійшовши від шоку, виривається із грудей.

Таким чином і потрапив до списку «блатних» претендентів на вакансію. Пройшов співбесіду, спочатку усне, а згодом і письмове тестування. Та врешті-решт серед числа помішаних на програмуванні ґіків став саме тим щасливим обранцем примхливої фортуни.

Але три бабці Мойри, що плетуть нитки людської долі, надумали розважитись! То й нав’язали вузликів з проблемами і повплітали прикрощів та стресу. А це скоріш за все, щоби життя для смертних було цікавішим! 

І ось через півроку після затвердження кандидатури отримую розцяцькований конверт міжнародної пошти. Друган вже встиг навчити, що маю з тим усім робити далі. Тож після п’яти годин нічної тряски у електропоїзді ступаю вперше у житті на землю Дядька Сема у Києві. Із завмиранням серця просуваю у віконце консульства свій закордонний паспорт з документами з компанії і зомліваючи чекаю радісної миті.

– А де дозвіл на візу з Держдепартаменту США? - механічно питає жіночка за склом.

– Усі папери із конверта я Вам віддав, - кажу тремтячим голосом і просто відчуваю, як аж до сліз регочуча фортуна вже тиче дулю прямо межи очі.

– На жаль не можу Вам надати візу, - чую у відповідь і дамочка суцільно демонструє, що час аудієнції скінчився.

Як серпом по яй..! Настрій кепський! Так обламали! Підстрелили на злеті! Проте то був лише початок веселощів трьох ненормальних провідниць людської долі! Мої пригоди тільки починалися!

– Богдане, мені не дали візу! - скаржуся приятелю після ще п’ятьох годин теліпання у добре вже осточортілій електричці.

– Чому?! Причину хоч назвали? - друг просто ошалів, бо пізно ввечері він зателефонував з реальним наміром домовитись, коли ж нарешті зможу показатись на роботі.

– Сказали нібито не вистачає дозволу від Держдепартаменту.

– Повинен бути, пошукай! Там аркуш з водяними знаками, на ньому ще рука із факелом на пів сторінки намальована…

– Факел в руку! - знервовано перебиваю, - Кажу тобі! Отримав тільки лист від компанії, підтвердження прийому на роботу!

– Не вішай носа! Розберемося! - заспокоїв Бодя і побіг докладати начальству про проблеми.

За океаном справді стали жваво виясняти. Протягом наступної години встиг поговорити по міжнародному зв’язку з трьома різними людьми. З одним із них, геть через перекладача, бо аж ніяк не міг второпати, що той американець з мене хоче. А всі просили тільки одне - у черговий раз перевірити, чи не знайшовся у конверті документ з отим  проклятим, у печінку глибоко засівшим, гадським факелом? Як нібито від додаткової перевірки він там магічно з’явиться?!

– Твій дозвіл загубився, - повідомив друг через два дні, - Юристи обіцяли подати терміновий запит до Держдепартаменту на випис дублікату. Ото ще добре, що вони у себе мають другий екземпляр, бо це прискорить необхідні процедури.

– То може хай зараз вишлють другий екземпляр, а дублікат пізніше заберуть, - з надією в душі запропонував раціональне рішення проблеми.

– Просили, але юристи не дають. Та й обіцяли ніби цього разу має бути швидко, десь зо три місяця.

– Аямать! - виривається із мене, - Три місяці! Які ж вони до біса охріненно бистрі!

– Та це ж державні установи! - заспокоює товариш, - Там інший час, що сунеться повільно.

Друг не збрехав. Прогнози збулися і врешті-решт таки отримую той цінний документ. Знову женусь до Києва, але у консульстві відразу натикаюся на нові перепони. Їм, бачте, лист від компанії вже перестав подобатись, бо застарий!

– Нам потрібно підтвердження, що корпорація ще не змінила наміру Вас брати на роботу.

– Та це ж доведеться знову тижнями чекати! - починаю тихо божеволіти.

– То буде зайве, - посміхається у відповідь, - Хай перешлють по факсу, нам підійде. Я Вам у паспорта поставлю консульску помітку, і з документами до нас тоді пропустять поза чергою.

Вдруге повертаюся додому з порожніми руками. Ото ще добре, що різниця між нами та США аж цілих сім годин. І вкрай нещасливий день для мене нібито підходить до кінця, а от для них з’являється нагода виправити кляту добу невдач та надокучливих проблем. Листа приготували і вже наступного вечора намагалися переслати документ по телефонному зв'язку. Та фатум вирішив додати трохи перчику до щось занадто монотонного життя. У мене на роботі вимкнулося світло! Що за фігня?! Навмисно ж залишився у приміщенні подовше, щоб крадькома прийняти свій безцінний факс. У нас електрика не пропадала споконвіку! Це нібито знущання і невитерпний піпець! Але ще жевріє надія, бо вибило тільки один пакетник у загальному коридорі, а от у решті розеток струм нібито ще є. Кидаю переноску до отої адської машини і саме вчасно, бо відразу залунав дзвінок.