Щоразу, коли грифон намагався опустити лапу на землю, аби перепочити, п’ятеро жовтих кульок із радісним, дзвінким «пі-пі-пі!» дружно кидалися йому під пазурі, намагаючись заритися носами в його тепле левине хутро на животі.
Очі Гріма буквально вилазили з орбіт. Величний бойовий хижак, який у своєму світі розривав на шматки гірських вовків та наганяв жах на королівських ворогів, зараз перебував у стані глибокого шоку. Він не розумів, що це за дрібні, нахабні, жовті істоти, чому вони пищать, не бояться його дзьоба і, головне, чому переслідують його з такою невідступною любов’ю і наглістю.
Коли один із найсміливіших гусачків витягнув шию й легенько щипнув грифона за шкіряну подушечку на задній лапі, Грім видав такий високий, панічний виск, що з дерев злетіла зграя переляканих горобців. Хижак із новою силою смикнувся вгору, обхопивши тонкий стовбур обома лапами й безнадійно зависши в повітрі.
Ніка більше не могла стримуватися. Перший короткий схлип сміху вирвався з її горла, а за ним розлився справжній, нестримний регіт. Дівчина буквально сповзла по стовбуру яблуні на траву, хапаючись руками за живіт, бо м'язи преса вже пекли від болю. Вона сміялася до сліз, до гикавки, не в змозі вимовити бодай слово. Почувши сміх, Грім рвучко повернув орлину голову. Звірюка впилася в дівчину своїми бурштиновими очима, у яких читалося стільки дитячого прохання про допомогу та глибокої образи, що Ніку накрила друга хвиля сміху.
— Ой, не можу... — видавила вона крізь сльози, намагаючись підвестися. — Володар скель... непереможний гроза Ельмінстера... Гордість Коріндейла... утік на яблуню від новонароджених гусенят!
Грифон у відповідь прикро сикнув і знову дрібно заплескав крилами, коли найменше гусеня спробувало піднятися по його хвосту, мов по драбині.
Проте ейфорія тривала недовго. Ніка підвела голову й побачила, як над сусідовим дахом змахує перше золоте проміння сонця. Хоча до сусідів було і далеченько, але хіба сотня метрів це відстань? Десь неподалік пронизливо заспівали півні, а на чиємусь подвір’ї почувся тріск дерев’яного відра та стукіт дверного засува.
Село прокидалося.
Якщо бодай один місцевий дідок вийде з косою на луг і побачить здоровезного грифона, що сидить на яблуні в оточенні гусей, мабуть оковитої до кінця життя не питиме, в кращому випадку. В гіршому, піднімуть на вила всім селом. А там вже пояснюй, що ти внучка, якої ніхто і ніколи не бачив.
— Так, усе, досить... — Ніка силою приборкала черговий напад сміху, хоча губи все ще самочинно розтягувалися в посмішці. — Треба розв'язувати твого гордого власника, поки нас не здали в божевільню.
Вона швиденько підхопилася, витерла сльози з щік і чимдуж побігла назад до будинку.
Коли дівчина заскочила до світлиці, Коріндейл усе ще сидів прив’язаний до центрального бруса. Принц затис губи, а його сірі очі палали люттю й тривогою, що повітря в кімнаті, здавалося, знову почало нагріватися.
— Ну?! Що там?! — гримнув він, щойно двері зачинилися. — Хто там?! Чому ти так довго? І бігаєш та регочеш, мов божевільна відьма?! Де Грім?!
Ніка впала на коліна прямо перед ним, важко дихаючи та хапаючись за боки. Вона спробувала вимовити хоч слово, але замість пояснень із її горла знову вирвався короткий схлип сміху.
— Корі... твій... твій монстр... — плутано белькотала вона, змушуючи свої тремтячі пальці вхопитися за першу конопляну петлю на його талії. — Він... він на яблуні...
— На яблуні?! — Коріндейл роззявив рота від здивування, а потім його брови зійшлися на переніссі. — Чого це він видерся на дерево?! На нього напав якийсь тутешній звір?! Гірський вовк?! Залізна машина?! Тут є небезпека для нього? Відповідай негайно!
— Гусенята! — вибухнула Ніка, схиливши голову й майже впираючись лобом у його міцне стегно від чергового нападу сміху. — П’ятеро... крихітних... жовтих гусенят! Вони вирішили, що він їхня мама! І він від них утік на яблуню!
Коріндейл замовк. Декілька секунд у світлиці панувала тиша порушувана лише рідкими схлипуваннями Ніки, що намагалась заспокоїтися. Корі мовчав, намагаючись переварити почуте, а потім його обличчя повільно почервоніло, шкіра набула майже такого ж відтінку, як червоний глиняний кухлик на столі.
— Гусенята?.. — перепитав він тихим, невіруючим голосом. — Мого бойового, королівського грифона... перелякали пташенята вашої свійської птиці?!
— Він сидить на гілці й боїться поворухнутися! — дівчина нарешті трохи опанувала себе й почала гарячково смикати вузли, протягуючи кінці канату. — А омана спала, Корі! Коли ти відключився від того удару по голові, магія зникла! Він сидить там абсолютно видимий! Якщо зараз хтось із селян вийде на город — нам кінець!
Почувши про втрату невидимості, принц миттю забув про сором і образу.
— То розв’язуй швидше! — наказав він, напруживши м'язи грудей, аби полегшити їй роботу. — Мені треба негайно поновити закляття!
Ніка впивалася пальцями у тугі конопляні вузли. Вони були затягнуті на совість — дідусева морська наука діла своє. Їй доводилося діяти з силою, нахиляючись упритул до чоловіка.
Щоразу, коли її тонкі пальці торкалися його тулуба через тонку тканину сорочки, по тілу обох пробігала виразна, струмлива хвиля. Ніка відчувала тепло, що йшло від його тіла, і мимовільно затамовувала подих, іноді все ще пирхаючи від сміху. Коріндейл теж притих, спостерігаючи згори вниз за тим, як її русяві пасма лоскочуть його шию, а блакитні очі зосереджено вдивляються в переплетення мотузок. Намить усе сміховисько й кумедність ситуации розчинилися в цій тісній, запаморочливій близькості. Здавалось ще трохи, і він не стримається. Вхопить цю нестерпну чародійку і закриє їй рота поцілунком.
— Майже все... — прошепотіла Ніка, витягуючи останній перетягнутий канат.
Верхня петля з гучним шелестом упала на підлогу. Коріндейл випростав плечі, визводячи руки з-за дубового бруса, і гнучко підхопився на ноги, навіть не чекаючи, поки вона розплітатиме вузли на його чоботях. І... мало не гепнувся назад. Тож зосереджено розтирав кисті, поки Ніка звільняла його високість.