Доволі гучний, тужливий клекіт, що долинув із глибини занедбаного саду, змусив забриніти навіть товсті шибки в дерев’яних рамах. У цьому звуці не було ні грама королівської величі чи хижацької загрози — лише безпорадна, майже панічна розпачливо-дитяча образа.
Коріндейл напружився всім тілом так, що конопляна мотузка аж заскрипіла, врізаючись у його сорочку. Сірі очі принца миттю втратили залишки хворобливого туману, а на чолі залягла глибока зморшка.
— Послухай! Чародійко!... Ніко! — гримнув він, оскаженіло сіпаючи зап’ястями, зафіксованими за дубовим брусом. — Негайно розв’яжи мене! У саду щось сталося! Якщо на Гріма напали якісь дикі звірі, або він потрапив у смертельну пастку, ти за це відповіси, перед короною і мною!
Ніка повільно опустила глиняний кухоль на стіл, витерла губи тильним боком долоні й з викликом подивилася на свого полоненого.
— Ще чого, — відказала вона, не кваплячись підводитися з ослінчика. — Поки я розплутуватиму ці п’ять морських вузлів, мине пів години. Я сама піду й подивлюся, що там твій грифон не поділив із тутешніми горобцями. Окрім того, на твоєму місці, я б не сіпалась надто сильно. Позатягуєш вузли тільки.
— Ти?! Сама?! — Корі аж почервонів від обурення, проганяючи повітря крізь зціплені зуби. — Та ти ж від першого пориву вітру в кущі полетиш! Тебе однією рукою можна на плече закинути! — він єхидно продовжив, — Та ти ж, як тростина тонка! Розв’яжи, кажу тобі, дурна жінко!
Ніка лише зневажливо хмикнула, поправила куртку й спритно прослизнула до сіней, надійно зачинивши за собою масивні внутрішні двері. Позаду, крізь товсту дубову дошку, ще кілька секунд доносилося заглушене, люте бубоніння цілого спадкоємця Ельмінстера. Коріндейл оскаженіло совав ногами у важких чоботях, проклинаючи львівські кав’ярні, конопляні канати та «впертих дівчат із занадто розумними головами», які замість слухатися королівських порад зкручують воїнів у соломину, мов снопи на жнивах.
Ніка посміхнулась і тишком відчинила двері ґанку й ступила на вологу від передсвітанкової роси траву.
Нічний туман уже практично розвіявся під першим золотавим промінням сонця, що пробивалося крізь верхівки темно-зелених ялин. Повітря пахло свіжістю і яблуневим квітом. Дівчина пригнулася, поправивши куртку, і крадькома рушила між високими, старими яблунями та кущами порічок, прямуючи на повторний, ще більш сполоханий клекіт.
Те, що постало перед її очима на невеликій сонячній галявині за хатою, змусило Ніку зупинитися на місці. Вона вхопилася за шорсткий стовбур старої яблуні й міцно затулила рот долонею, аби не заверещати на все село.
Картина була абсолютним, безпрецедентним божевіллям.
Насамперед, коли Коріндейл у світлиці отримав чавунним товкачиком по голові й знепритомнів, магічне закляття омани остаточно розпалося. Безвольний розум принца не зміг утримувати чари, і тепер посеред звичайного українського саду, в усій своїй золотаво-бронзовій величі, сидів чи то швидше — висів, справжній королівський грифон. Його велетенські крила були безпорадно напіврозправлені, широка левина дупа важко звисала донизу, а передні лапи з могутніми пазурами сполохано шкребли по стовбуру похиленої яблуні.
Грім намагався видертися на дерево.
І робив він це катастрофічно погано. Стара яблуня тріщала під його важкезною тушею, гілля ламалося з соковитим хрустом, а сам володар небес Ельмінстера, нетямущо перебираючи лапами, постійно зісковзував черевом по корі вниз, видаючи жалісне й принижене шипіння. Що, не відміняло того факту, що грифон, принаймі нижня його частина, практично залишались у самому низу, біля землі.
Проте найстрашніше чекало на нього на землі.
Прямо під яблунею, у вологій конюшині, весело дріботіли п’ятеро крихітних, яскраво-жовтих пухнастих гусенят.
Мабуть, поки птах дрімав у затінку саду, десь поруч у старій плетеній корзині або під кущем вилупилися перші пташенята місцевої свійської гуски. Не побачивши поруч пір'ястої матері, але виявивши велетенську, вкриту теплим пухом і пір'ям тушу Гріма, малі без вагань вирішили, що цей гігантський дзьобатий монстр — їхня рідна матір.