М’яке приземлення віддалося глухим розкотистим поштовхом, від якого в Ніки аж зуби цокнули.
Грім торкнувся пазуристими лапами волої від роси трави, зробив кілька пружинистих кроків уперед, гасячи інерцію польоту, і нарешті важко опустився на прохолодну землю. Його велетенські крила, вкриті важким пір'ям, із тихим шурхотом склалися вздовж тулуба. Холодне ранкове повітря миттю наповнилося соковитим духом землі та перепрілого листя.
Коріндейл спритно спішився першим, а тоді простягнув руки, аби допомогти Ніці. Дівчина сковзнула з м'якого загривка грифона прямо в його обійми. Ноги після тривалого перельоту виявилися абсолютно ватяними — коліна дрижали, а ступні відмовлялися тримати вагу. Принц не квапився її відпускати, притримуючи за талію трохи довше, ніж вимагала звичайна ввічливість, і Ніка на декілька секунд мимовільно притислася лобом до його міцних грудей, вловлюючи тепло його тіла.
— Оговтайся, чародійко, ми на землі, — стиха мовив Корі, і в його низькому голосі пробилася ледь помітна м’якість. — Я, звісно, не проти гарячих обійм, і все таке... але ти навіть білизну мені ще не показала! — Реготнув, щасливий принц.
— І не мрій! — відштовхуючись від хлопця сказала Ніка.— У тебе завжди думки лише про це? — вона намагалась здаватися впевненою та через слабкість і втому її трішки хитало.
Грім тим часом струснув орлиною головою, вдоволено клацнув дзьобом і націлився вглиб лісосмуги, збираючись із комфортом випростати ноги й, можливо, чатувати на якогось необачного дикого кабана чи іншу необережну звірину.
— Зачекай! — Ніка різко випросталася, перехоплюючи подих і озираючись довкола.
Навколо них простягалися розлогі верби та вологі луги, але всього за кількасот метрів попереду, крізь молочний туман, вимальовувалися темні силуети парканів та дахів.
— Корі, не відпускай його! — дівчина схопила принца за рукав худі. — Це ж не випалений степ і не закинута пустка! Тут поруч село! Влітку селяни виганяють худобу на світанку, а хтось взагалі може піти в ліс по гриби чи дрова. Якщо хтось із місцевих побачить звіра завбільшки з вантажівку, у нас тут буде така паніка, що до обіду приїде пів міста з репортерами і поліцією.
Коріндейл незадоволено насупився, оглядаючи темні силуети хат за деревами:
— Мій звір має право на відпочинок після тривалого перельоту, Ніко. Він не збирається нападати на ваших хліборобів, якщо вони самі не лізтимуть під пазурі.
— Він-то не збирається, а у них від одного його вигляду інфаркт станеться! — відрізала дівчина, вказуючи пальцем на невиразну постать хижака. — Накинь на нього оману. Принаймні доти, доки ми не з'ясуємо, скільки тут живе людей і де розташована хата Євгенії Василівни.
Принц глибоко, важко зітхнув, виражаючи усе невимовне розчарування цими вимогами, але заперечувати далі не став. Він підійшов до Гріма, прошепотів кілька коротких соковитих слів, тією самою незрозумілою мовою й провів долонею над загривком грифона.
Повітря довкола нього знову здригнулося прозорими сріблястими пасмами. Звірюка поступово втратила чіткі контури, розчинившись у передсвітанковому тумані. Тільки важкий подих та глухий шурхіт і приминання трави під його лапами нагадували про те, що хижак лишається поруч. Проте Ніка відразу помітила, як Коріндейл після цього ритуалу ледь помітно хитнувся. На його зблідлому обличчі залягла тонка тень втоми, а сірі очі на мить втратили свій гострий азартний блиск. Принц повільно звів долоню й тернув скроневу кістку, вгамовуючи глухий біль.
— Ти в порядку? — дівчина підступила крізь вологу траву ближче, із неприхованою тривогою вдивляючись у його профіль.
— Твій світ... він сухий, мов випалена сонцем пустеля, чародійко, — похмуро відказав Корі, випростовуючи плечі й силою примушуючи себе тримати королівську виправку. — У ньому немає природного дихання. Ваші залізні скрині й гучні дрібниці висмоктують ефір, не залишаючи нічого натомість. Навіть проста омана невидимості тут вимагає втричі більше моїх власних сил, ніж вдома.
Він замовк, звівши голову й зробивши глибокий вдих вогкого лісового повітря. Золотава смуга світанку на сході заграла яскравими барвами, розганяючи темряву.
— Втім... — пробурчав принц, вказуючи підборіддям у бік густого ялинового масиву. — Тут, біля цього лісу, магія відчувається інакше. У тому твоєму Львові її взагалі практично не було — лише гіркий пил і залізо. А тут вона пробивається. Слабко, мов глибоке джерело під товщею каміння, але я відчуваю її рух.