За пів години місто остаточно залишилося позаду.
Вони вийшли на широку польову дорогу, що огинала густу смугу соснового лісу. Позаду, на обрії, тьмяно миготіли вогні Львова, а перед ними простягався безмежний простір травневих полів, огорнутий нічним туманом. Небо над головою було прозорим та глибоким. Мільярди яскравих, діамантових зір висипали на темному куполі, малюючи візерунки сузір'їв. Місячне сріблясте світло м'яко висвітлювало стежку.
Коріндейл зупинився посеред дороги, зняв каптур і з насолодою вдихнув нічне повітря, просякнуте пахощами свіжозораної землі та вогкої трави.
— Ну все, — мовив він, обертаючись до дівчини. — Далі йти пішки — це просто марнувати час. Настав час осідлати Гріма.
— Чекай, Корі, — зупинила його Ніка, ставлячи валізу на землю. — Спочатку треба відійти глибше, в затінок лісосмуги і подалі від дороги. Якщо ми піднімемося у повітря прямо з дороги, нас може помітити якийсь нічний водій. А по-друге... скажи мені, як ми взагалі зрозуміємо, куди летіти?
Він здивовано звів брови:
— Ти вкажеш напрямок, чародійко. А далі Грім утримуватиме висоту й швидкість.
— Вкажу напрямок? — Ніка іронічно усміхнулася. — Високосте... Корі, ми у відкритому полі. Ніч, темрява. У мене немає перед очима дороговказів! Як ти орієнтуєшся в небі у своєму світі під час тривалих перельотів?
Коріндейл підвів голову, спрямувавши погляд угору, на зоряне небо. Його обличчя стало суворим та зосередженим.
— За зорями, — просто відповів він. — У Ельмінстері воїни й моряки змалку вивчають нічний купол. Тронне сузір'я Владаря вказує на північ, а Спис Світла — на схід. За ними ми завжди знайдемо шлях.
Він замовк, уважно вдивляючись у сріблясті візерунки над українським лісом, і на його чолі залягла тонка зморшка:
— Проте... ваші зорі інші. Я не бачу тут ані Списа, ані Трону.
— Звісно, не бачиш, бо це інший Всесвіт, — мовила Ніка, підступаючи до нього ближче.
Вона підняла руку, вказуючи пальцем у напрямку скупчення зірок низько над горизонтом:
— Дивись туди. Бачиш сім яскравих зірок, що нагадують ковш із довгою закрученою ручкою? Це сузір'я Великої Ведмедиці. А якщо провести уявну лінію через дві крайні зорі цього ковша вгору... бачиш ту ясну зоряницю? Це Полярна зоря.
Коріндейл уважно стежив за напрямком її вказівки. Він трохи нахилився, і Ніка відчула його близький подих та суху теплоту, що відходила від його широких плечей.
— Вона вказує чітко на Північ, — продовжувала дівчина. — Відповідно, за нашими спинами — Південь, праворуч — Схід, а ліворуч — Захід. Це наш головний орієнтир. Але в мене є краща ідея, в кінці кінців навіщось люди вигадади навігатор?
Він повільно повернув голову й подивився на неї з щирим зацікавленням. У його погляді не лишилося зверхності — тільки повага до знань цієї розумної дівчини.
— Не знаю що це, але звучить цікаво, якщо допоможе нам знайти шлях. Непогано для господарки кав’ярні, — тихо сказав він, і легка усмішка торкнулася його вуст. — Твій світ має свої закони, але розум у тебе гострий, Ніко.
Дівчина відчула, як до щік підступає рум'янець. Вона хапливо дістала зі своєї куртки телефон, увімкнула офлайн-карту й набрала в пошуковому рядку потрібну назву. Екран спалахнув м’яким сяйвом, показуючи точну мітку: село Старий Гай, розташоване приблизно за триста п'ятдесят вісім кілометрів від Львова.
— Ось, — вона показала йому лінію маршруту. — Нам треба швидше рухатися. Це туди, трохи ліворуч від тієї дороги, понад лісом.
Коріндейл кивнув, запам'ятовуючи напрямок, і легким рухом долоні провів у повітрі. Сріблясте марево довкола Гріма розпалося з тихим, прозорим тріском. Посеред нічної галявини, у блідому місячному сяйві, королівський грифон виглядав моторошненько. Його пір’я блистіло під місяцем, потужні м’язи на левиних стегнах напружилися, а великі крила з шурхотом розправилися, охоплюючи кілька метрів у розмаху. Грифон струснув орлиною головою, кліпнув своїми уважними очима й випустив із ніздрів пасмо пари.
Ніка мимовільно зробила крок назад, впившись поглядом у хижака. У замкненій квартирі він здавався великим, але тут, під відкритим небом, його розмір справді викликав трохи страху
— А тепер... як ми на нього сядемо? — з запитала дівчина, ковтаючи сухий клубок у горлі. — У нього ж немає ані сідла, ані вуздечки! За що триматися?! За пір’я?! А якщо я вислизну під час польоту?!
Коріндейл спритно підхопив її валізу, за допомогою шкіряних ременів, що взяв зі свого шкіряного нагрудника міцно зафіксував її на спині грифона біля самого крупу, перевіряючи вузли.
Потім він повернувся до Ніки. Його постать закрила від неї зоряне небо.
— Не бійся, чародійко, — мовив він, підступаючи до неї впритул.
Його міцні долоні лягли на її талію. Ніка від раптового дотику затамувала подих. Корі легко, без особливих зусиль підхопив її і підняв угору, саджаючи на м’яку спину Гріма — прямо перед загривком хижака. Густе, шовковисте пір'я під її пальцями виявилося дивовижно теплим і міцним. У наступну секунду Коріндейл гнучко перемахнув через круп птаха й сів прямо позаду неї. Він опинився настільки близько, що Ніка відчула кожним сантиметром спини його міцні груди. Його ноги щільно охопили її стегна, а широкі руки простягнулися вперед, міцно стискаючи ремені на шиї Гріма.
Дівчина опинилася в його надійних обіймах. Його прискорене дихання торкалося її шиї, а присутність заспокоювала. Серце Ніки шалено калатало у ребрах від цієї небезпечної, бентежної близькості.
— Затисни його боки стегнами, Ніко, — прошепотів Корі їй біля самого вуха. — І притиснися до мене. Тримайся за мої руки. Я не відпущу тебе. Чуєш? Жодного разу.
— Спробуй тільки відпустити... — пересохлими губами витиснула дівчина, міцно впиваючись пальцями у його передпліччя.
Грім під ними випустив гучний, радісний клич, що розлігся над нічними полями. Гордість Коріндейла, грифон, присів на пазуристі лапи, напружуючи кожен м'яз свого потужного тулуба, а потім із силою розправив крила. Потужний порив вітру вдарив їм у обличчя, розметуючи русяве волосся Ніки й збиваючи подих. Наступної секунди земля під ними розступилася — і Грім одним могунім, пружинистим стрибком злетів угору, розриваючи нічну темряву й нестримно піднімаючись до сяючих зірок.