Розділ 2

  Ніка завмерла. Лляний рушник у її руках на мить застиг.

— Бабусі?.. — перепитала вона, і в голові миттю пропливли тьмяні, гіркі спогади, які вона роками намагалася поховати під шаром щоденних турбот.

  Батько покинув їх із матір’ю, коли Ніці виповнилося заледве п’ять років. Він просто одного травневого дня зібрав свої нечисленні речі, мовчки зачинив за собою двері й зник із їхнього життя наче фантом, не залишивши ні аліментів, ні пояснень, ні бодай листівки на день народження. Уся родинна історія з того боку була для Ніки суворим табу. Вона зростала в неповній сім’ї — з матір’ю та її батьками, які доклали всіх зусиль, щоб перекрити дівчинці відчуття батьківської зради й заповнити цю прогалину своєю турботою. Про рідню батька мати завжди говорила неохоче, з якимось дивним, майже забобонним остеріганням, згадуючи лише, що його мати живе десь у глухому селі й має «нестерпний, химерний характер».  

— Ваша бабуся, Євгенія Василівна, відійшла у кращий світ два місяці тому, — офіційним, безпристрасним тоном продовжував адвокат, простягаючи конверт. — Оскільки інших прямих спадкоємців першої та другої черги немає, а ваш батько офіційно визнаний безвісти зниклим, ви є єдиною спадкоємицею майна. Мова йде про дерев’яний будинок та земельну ділянку в селі Старий Гай.  

  Ніка зачепилась поглядом за сургучевий штамп на конверті. Всередині спалахнула гаряча, гірка хвиля роздратування.

— Двадцять років нікого з тієї родини не цікавило, як ми живемо, чи є у нас що їсти і чи виплатила мати борги, — тихо, але чітко вимовляючи кожне слово, сказала дівчина. — А тепер мені пропонують їхати й розбиратися зі старою халупою в глушині? Дякую, Степане Григоровичу, але в мене є бізнес, купа кредитів і жодного бажання витрачати час на спадщину від людей, для яких я була порожнім місцем.  

— Я зобов’язаний вручити вам офіційне сповіщення, — адвокат поклав конверт на поліроване дерево стійки, не виявивши жодних емоцій. — Документи вже пройшли первинну перевірку. Якщо ви вирішите відмовитися від прав, або продати ділянку, вам усе одно доведеться узаконити вступ у спадщину та оформити відповідні папери. В любому випадку це кошти, які, я так розумію, не будуть зайвими. Подумайте. Зв’яжіться зі мною за номером, вказаним у листі.

  Він коротко вклонився і, не чекаючи відповіді, вислизнув за двері, залишивши за собою важке, натягнуте мовчання.

  Ніка дивилася на прямокутник цупкого паперу кілька довгих хвилин. Потім квапливим рухом схопила конверт, підійшла до свого робочого столу й з силою засунула його у найглибший куток нижньої шухляди — туди, де лежали інструкції до кавоварки, старі чеки та бланки, якими ніхто не користувався. Зараз не час ворушити привидів минулого. Попереду була вечірня запара, перевірка звітів і черговий розрахунок із постачальниками.  

  Ніч впала на місто раптово й м’яко. О десятій вечора Ніка замкнула кав’ярню, перевірила засуви та сигналізацію і рушила додому. Її новенька однокімнатна квартира зустріла дівчину тишею та прохолодою. Вона була виснажена до краю: ноги гули від постійного стояння за стійкою, а голова здавалась важкою від утоми й роздумів.  

  Дівчина навіть не стала вмикати світло. Лише випила склянку чистої води, змила з обличчя залишки ще одного нелегкого дня і впала на диван, не дійшовши до ліжка за перегородкою і не маючи сил навіть засмикнути штори, за якими у вечірньому мареві блимали ліхтарі.

  Думки плуталися. В голові виринав то образ похмурого адвоката, то нагадування про платіж за оренду кавомашини, то забуте обличчя батька, яке вона марно намагалася відтворити у пам’яті. Поступово віддалений гул вечірнього міста за вікном почав розчинятися у густій, важкій дрімоті.  

  І тоді реальність тріснула.

  Це не зовсім схоже на звичайний сон, який розмивається у свідомості плутаними, незв'язними спалахами. Перехід від одного стану до іншого виявився миттєвим, виразним і лякаючо-фізичним.  

  Ніка раптом відчула, як затишний дух її львівської квартири зник. Натомість її легені наповнило повітря дивовижної чистоти й густини. Воно пахло вогкою хвоєю гірських сосен, лісовим мохом, димом від багаття та дивними спеціями — терпкими, з гірчинкою шафрану та смолянистим відтінком кардамону. Вже в чому-чому, а у спеціях вона розбиралась надто добре 

  Дівчина розплющила очі й виявила, що вона не у своїй кімнаті, а стоїть на високій кам’яній галереї, витесаній із сірого, шорсткого граніту. Згори звисали важкі гобелени із зображенням крилатих хижаків, а повз неї пробіг слуга у вишитому кафтані, пронісши палаючий смолоскип. Смола тріщала, випускаючи пасма чорного диму, і цей дим подразнював їй очі та горло настільки реально, що Ніка мимоволі закашлялася.

  Вона стояла у тіні масивної колони, намагаючись збагнути, що відбувається. Шкіра відчувала різкий, холодний гірський вітер, який куйовдив її волосся. Внизу, за зубчастою стіною величезного замку, розгорталася панорама велетенської долини, залитої вечірньою загравою, а далеко на горизонті здіймалися гострі шпилі нетутешніх гір.

— Це просто перевтома... Просто дуже яскраве марення, — прошепотіла дівчина, притискаючись спиною до холодної, шорсткої кладки.  

  Із глибини коридору донули гучні, розгнівані голоси, і Ніка мимоволі затамувала подих. З-за важкої розгалуженої арки вийшов статний чоловік у королівських шатах із сивиною у бороді, а поруч із ним крокував високий, широкоплечий молодий чоловік її років, чи трішки старше із посмішкою, сповненою відвертого й зухвалого нехтування.

Спадкоємець престолу, в це був він — принц Коріндейл. У його розслабленій ході, розправлених плечах та владному розважливому русі відчувалася неприборкана, небезпечна сила, від якої в Ніки миттєво перехопило подих, а серце закалатало десь у самому горлі.