Розділ 1

  Травень вирував м’яким, майже оксамитовим теплом. Він вмивав бруківку короткочасними зливами, які за кілька хвилин поступалися місцем яскравому сонцю, і наповнював вузькі вулиці солодким, п’янким ароматом квітучих дерев. Вода на випнутих каменях бруківки, висихала швидкими темними плямами, залишаючи в повітрі легкий серпанок парного марева.

  У кав’ярні «Мідна Турка», затиснутій між двома старовинними кам’яницями за кілька хвилин ходи від площі Ринок, панував власний мікроклімат. Тут завжди пахло густим, прогрітим духом щойно обсмажених кавових зерен, меленої кориці, гіркого шоколаду та сушеної цедри сушеного апельсина. Пара з носика масивної латунної кавомашини шипіла м’яко й ритмічно, випускаючи в повітря білі пасма, що поволі танули під високою ліпною стелею, вкритою потемнілим від часу візерунком.  

  Ніка у свої двадцять п'ять, була дуже зайнятою жінкою, і весь її світ зараз обмежувався п’ятдесятьма квадратними метрами цієї зали, довгим дубовим прилавком та пухкою папкою з незакритими рахунками від постачальників. Молода львів’янка тримала свій маленький бізнес міцною, хоч і жіночною рукою. Збоку вона здавалася втіленням сучасної прагматичності: акуратно зібране у вузол густе русяве волосся, з якого непокірно вибивалося кілька золотавих на сонці пасм, стриманий фасон чорного фартуха поверх білої блузки та уважний погляд виразних, блакитних очей. Вона навчилася розраховувати лише на себе, ще з тих пір, як пам’ятала себе самостійною підліткою.  

— Ніко Олександрівно, там знову телефонує експедитор щодо молочної продукції, — молоденький бариста Назар тривожно зазирнув до крихітної підсобки, де дівчина схилилася над книгою обліку. — Каже, якщо до п’ятниці не закриємо заборгованість за минулий місяць, наступна доставка буде виключно за передоплатою.

— Передай йому, що платіжка піде сьогодні о п’ятій, — не підводячи очей, відказала Ніка. Голос її звучав спокійно й впевнено, хоча всередині все стискалось у тугий, нервовий вузол. — І перевірте терміни придатності на мигдалевому та вівсяному. Минулого разу вони намагалися скинути нам партію із граничним терміном.

  Вона вивела підсумкову цифру, підкреслила її подвійною рискою і важко видихнула, притиснувши пальці до скронь. Оренда приміщення майже в самому серці Львова зжирала левову частку виторгу, а ціни на якісне зерно зростали мало не щомісяця. Щоб утримувати кав’ярню на плаву й не скотитися в борги, дівчина працювала майже без відпочинку: починаючи з відкриття, коли місто лише прокидалося під дзеленчання трамваїв, до пізнього вечора, коли доводилося власноруч перераховувати касу й вимивати мідні деталі кавоварки до дзеркального блиску.  

  Близько другої години дня, коли травнева спека змусила містян шукати затінку і потік відвідувачів трохи порідшав, дзвоник над масивними вхідними дверима глухо дзенькнув.

  До залу увійшов високий, сухий чоловік у темно-сірому строгому костюмі, незважаючи на травневе тепло. Він тримав у руках потертий шкіряний портфель із масивною блискучою застібкою. Збиваючи з носків мештів невидимий пил, візитер окинув оком зал, затримав погляд на Ніці, яка саме витирала лляним рушником скляну вітрину з випічкою, і попрямував просто до стійки.  

— Вероніка Олександрівна? Вероніка Олександрівна Квітка? — його голос виявився суховатим і шерхітливим, наче шелест старого паперу.

— Просто Ніка, — випросталася дівчина, придивляючись до незнайомця з мимовільною настороженістю. Променисті блакитні очі звузилися. — Слухаю вас. Якщо ви щодо реклами, оренди кавового обладнання чи франшизи...

— Ні, я не з рекламного агентства, — чоловік розстебнув портфель і дістав із нього щільний прямокутний конверт із цупкого паперу кольору крем-брюле. На поштовому штампі виблискував сургучевий відбиток, а адреса була виведена чітким каліграфічним почерком зі старомодними закрутками. — Я адвокат Степан Григорович Вальцман. Представляю інтереси нотаріальної контори, яка вела справи вашої бабусі по батьківській лінії.