Пролог

Я ледве не перечіпаюсь, коли два кремезних чоловіка швидко ведуть мене під руки, ніби заарештовану. Зовсім поруч така сама ж картина відбувається і з Максом. Я намагаюся пручатися, кричати, вириватися, та що може зробити худенька тендітна дівчина проти двох трьохметрових амбалів? Такого в моєму житті ще не було... 

Нас швидко заштовхують у якусь кімнату з поганим освітленням. Свічки... чи це мені здалося?.. Проте я навіть не встигаю озирнутися і зрозуміти що навколо, як тут мене різко штовхають. Я падаю на коліна, відчуваючи глухий біль і зажмурюючі очі. Макс починає щось невгамовно лепетати панічним голосом, доки я невпевнено піднімаю голову і розплющую очі. І тоді переді мною з'являється ВІН. Звір. Той самий Звір із хижим поглядом, що проїдає до кісток. 

Чоловік дивиться прямо на мене. Ніби вивчаючи мене від кінчиків волосся до п'ят. Наші погляди зустрічаються на тлі безупинних виправдань Макса. Його: впевнений, владний, жорстокий, хижий. І мій: наляканий, здивований, навіть трохи дитячий на фоні ЙОГО погляду. Звір бачить моє здивування, і, чорт би його побрав, йому це подобається. Він криво посміхається:

— Гарна в тебе дівка, Глуховський, — його рука різво ковзає до мого підборіддя. Я здригаюся. Серце пропускає удар і я задивляюся у його очі. Чорні, ніби вугілля, і такі пронизливі... його погляд змушує підкорюватися. — Побудеш поки що в мене, лялечко. Порозважаєш мене трохи.

— Не чіпайте її! Міла ні в чому не винна! — одразу ж спохватився Макс, але йому тільки сильніше скрутили руки. 

А я ніби нічого не чула. Я була наче загіпнотизована очима Звіра. Після всього, що я про нього чула, ми зустрілися особисто, та ще й як... серце почало шалено калатати. Я спробувала струсти обличчям і прибрати його руку від мого підборіддя та краще озирнутися. Невже нас із Максом викрали? Бути такого не може... Однак я не встигаю зробити задумане, як чоловік знову вистачає мене за підборіддя. Через що я злюсь. Злюсь і боюсь водночас...

Чоловік повільно, ніби демонструючи свою силу, нахиляється до мого вуха. Його гаряче дихання обпікає шкіру. Я, затамувавши подих, тепер навіть поворохнутися не можу. Точно, загіпнотизував, ірод!

— Твій бойфренд такий занудний... як ти його терпиш? — хижим тоном каже Звір.

Я намагаюся відштовхнути його, але нічого не виходить. Натомість чоловік знову криво посміхається:

— А ти дівка з характером. Люблю таких. Порозважаємось, красуне?

— Відпусти мене і мого чоловіка! — тремтячим голосом промовляю я.

Звір на мій протест тільки тихо хмикає та відступає, ніби насолоджуючись моїм опором. Потім він відійшов, вказуючи щось двом амбалам, які тримають мене. І це мене лякає. Що ж далі буде? Я швидко перекладаю погляд на Макса, як тут мене відразу ж піднімають з колін і починають вести до якоїсь кімнати, Макс знову починає щось швидко говорити і мало не благає відпустити мене. Я намагаюся чинити опір, кричу, але все марно...

Обертаючись на всі боки, я знову зустрічаюся з тим хижим поглядом і розумію: я не піду звідси так просто...