Розділ 6 Коли пам’ять мовчить

Вона не одразу вимкнула відео.

Екран потемнів сам.

Відображення на ньому затрималось на секунду — її обличчя, трохи розмите, без чітких емоцій.

Анастасія дивилась на себе.

І не могла зрозуміти, що саме змінилось.

Наче нічого.

І водночас — щось не так.

Вона поклала телефон на стіл.

Не обережно.

Просто відпустила.

Звук удару в тиші прозвучав глухо.

Нереально.

Наче не в цьому приміщенні.

Вона підвелась.

Підійшла до дзеркала біля шафи.

Дивилась довго.

Очі ті самі.

Риси обличчя — знайомі.

Але погляд…

Погляд затримувався довше, ніж потрібно.

Наче вона перевіряла, чи це справді вона.

Чи просто звичний образ.

Анастасія відвернулась.

Повернулась до столу.

Сіла.

Взяла ручку.

Відкрила блокнот на тому самому чистому аркуші.

І написала:

«Я тут».

Зупинилась.

Подивилась на написане.

Це мало бути просто.

Фіксація.

Контроль.

Вона знала, навіщо це робить.

Але відчуття було інше.

Наче вона залишає слід не для себе.

А для когось іншого.

Вона швидко перегорнула сторінку.

Повернулась назад.

Напис залишився.

Чіткий.

Справжній.

Цього разу — без сумнівів.

Анастасія різко закрила блокнот.

І в цей момент у двері постукали.

Звук був тихий.

Але занадто раптовий.

Вона завмерла.

Ніхто не мав приходити.

Робочий день закінчився.

Стук повторився.

Трохи голосніше.

— Анастасіє? Ви ще тут?

Голос знайомий.

Вона не одразу згадала ім’я.

Але знала — не чужий.

— Так, — відповіла вона, підводячись.

Голос прозвучав нормально.

Вона підійшла до дверей.

Відкрила.

На порозі стояла жінка.

Колега.

З сусіднього кабінету.

— Я бачила, що у вас світло, — сказала вона. — Все добре?

Звичайне питання.

Звичайний тон.

Але погляд затримався на обличчі Анастасії трохи довше, ніж потрібно.

— Так, — відповіла вона. — Просто закінчую записи.

Жінка кивнула.

Не одразу.

Наче перевіряла відповідь.

— Ви сьогодні довго.

— Багато роботи.

Коротко.

Чітко.

Без деталей.

Жінка зробила крок назад.

Але не пішла.

— Ви впевнені, що все добре?

Це вже не було просто запитанням.

Анастасія відчула це одразу.

— Так.

Пауза.

Жінка зітхнула.

— Ви… дивно виглядаєте сьогодні.

Ось воно.

Анастасія не відповіла одразу.

— В сенсі?

— Не знаю, — жінка знизала плечима. — Наче ви мене не впізнали спочатку.

Тиша.

Коротка.

Але достатня.

— Втома, — сказала Анастасія.

Автоматично.

Звична відповідь.

Жінка кивнула.

Цього разу швидше.

— Добре. Тоді не затримуйтесь.

Вона пішла.

Кроки віддалились коридором.

І зникли.

Анастасія зачинила двері.

Повільно.

І тільки тоді зрозуміла, що саме її зачепило.

«Наче ви мене не впізнали».

Вона повернулась до столу.

Відкрила блокнот.

Знову.

«Я тут».

Два слова.

Єдине, що виглядало стабільно.

Вона взяла ручку.

І дописала:

«Поки що».

Пауза.

Погляд затримався на цих словах.

І вперше з’явилась думка, яку вже неможливо було ігнорувати:

вона може зникнути не повністю.

А частинами.