44.1

Хоч щастя й переповнювало Леру, вперше за довгий час вона почувалася геть розчавленою. Її абсолютно приголомшили слова Морла. Що ж їй тепер робити? Вона ж завжди вважала, що їх немає. А тепер, можливо, побачить їх на власні очі. 

​Дівчина довго ходила біля кабінету Мерліна. Вона не наважувалася зайти й почати розмову. Так тривало пів години. Нарешті, втомившись, Лера сіла біля дверей класу заклинань і прихилилася спиною до стіни.

​На її щастя, не минуло й п'яти хвилин, як виглянув Мерлін. Він помітив племінницю, яка сиділа на підлозі.

​— Леро, що ти тут робиш?

— Я прийшла з тобою поговорити. Навіть не знаю, як сказати, — зам'ялася дівчина.

​Мерлін провів її до кабінету, щоб не стояти в коридорі.

​— Ти пам'ятаєш поему «Принцеса двох часів»? — поцікавилася вона.

— Я ж тобі тоді розповів усе, що знав. Минуло вже три століття, відколи я читав її востаннє.

​Лера важко зітхнула, чудово пам'ятаючи, чим закінчилася їхня минула розмова на цю тему.

​— Ти щось знаєш про заклинання Амаліада? 

​Мерлін здригнувся, ніби його вдарило струмом. На чолі зібралися зморшки.

​— Так. Звідки ти про нього знаєш? Хоча, що я питаю. Морл.

— Скажи, що сталося того дня, коли Морл напав на маєток? Що було з батьками?

— Морл вимовив це страшне заклинання, і вони розчинилися, ніби їх і не було. Хіба він тобі цього не показував?

— Він не відкриває мені свою пам'ять, — заперечила Лера. Вона зрозуміла, що Мерлін і справді нічого не знає. — Я розумію, мої запитання дивні. Але як з'явився на світ Влад, якщо моя мама загинула ще в маєтку? Як?

​Мерлін задумався, склавши руки на грудях. Він ще тоді, два роки тому, не зміг знайти відповідь на це запитання. Вони навіть намагалися шукати, але марно.

​— Заклинання Амаліада Морл дізнався з поеми «Принцеса двох часів». Він знає її напам'ять. Головна героїня Дар'ян використала його, щоб врятувати принца Олівера — перемістила в чарівне кільце, а потім, коли повернулася в замок, випустила його. Амаліада — це не смертельне заклинання, воно може лише на певний час ув'язнити людину в якомусь чарівному предметі. Я веду до того, що Морлу тоді не було потреби їх убивати.

На деякий час в кабінеті повисла тиша.

​— Якщо вірити твоїм словам, тоді в маєтку він їх не вбив. Але минуло вже стільки років! Морл їх ненавидів і не став би залишати серед живих.

— Ми напевно й справді його зовсім не знали, — важко зітхнула Лера. Вона хотіла перед цією бесідою поговорити з Морлом, але той не бажав їй більше відповідати. — Сьогодні зранку Морл сказав, що вони живі й зараз. Що він узяв їх у полон. Але... — Лера зам'ялася, не знаючи, як продовжити. — Він не пам'ятає, де їх сховав. Я вже запитувала в нього.

​Очі Мерліна розширилися від переляку.

​— Як живі? Чи не може це бути жартом Морла?

— Він намагався сказати мені про це ще від самого початку, — зітхнула Лера.

— Поговори з ним зараз. Він точно знає відповідь, — висунув вимогу Мерлін.

​«Морле! Будь ласка, нам треба з тобою поговорити», — подумки покликала його Лера, але навіть за кілька хвилин відповіді не отримала.

​Стиснувши кулаки від нетерпіння та роздратування, Мерлін промовив заклинання та зачинив двері, а потім дістав із шафи невелике дзеркальце й із силою вдарив ним об стіл. Від цього по дзеркалу пішла тріщина.

Чарівник підніс його до обличчя Лери й вичікувально подивився.

​— Морле, нам треба поговорити, — із натиском промовив він.

​Дзеркало заволокло сірим димом, і за кілька секунд у ньому з'явився юнак з чорним, як смола волоссям, з під якого виглядали гості вуха. Лера, піднявши брову, дивилася у дзеркало. Морл міцно замружився та закрив вуха руками.

​— Відповідай. Що ти зробив із Радою та Альбрехтом? — гаркнув Мерлін.

​Морл здригнувся та ще сильніше затиснув вуха руками.

​«Чому ти так поводишся? Хіба ти не можеш повторити те, що сказав мені?» — знову гукнула його Лера, але ніяких змін не відбулося.

​— Він не буде з тобою розмовляти. Мерліне, що робити? Треба їх шукати самим.

​Чарівник прошепотів заклинання, і тріщина на дзеркалі зникла. Поклавши його долілиць, він обперся об край стільниці, з силою стискаючи дерево.

​— Я візьму це на себе. Залучу Орден Мідної Сови. Тільки пообіцяй: ні ти, ні Влад не будете самі нічого робити.

— Добре. Знайди їх, будь ласка, — попросила Лера.

Лера ще трохи постояла поряд, але дуже швидко зрозуміла, що тут їй робити вже нічого. Сказавши, що у неї ще є справи, вона вийшла за двері.

​«Леро, не дозволяй нікому мене бачити, — раптом вона почула в голові голос Морла. — Ти повинна була мені повірити. Я справді не пам'ятаю, де вони».

«Морле, нарешті! Тільки прошу, знову не відгороджуйся від мене, — Лера зупинилася, вхопивши ротом повітря. Очі зачесалися від сліз. — Я тобі вірю. Але якщо ти мені збрехав...»