1. Жодного дня без пригод

Мої проблеми того дня почалися з того, що я проспала. Будильник не задзвонив і прокинулася я вже від того, що мама почала стукати в двері і питати, чи я збираюся сьогодні на роботу. Я підскочила на ліжку, як ошпарена і з жахом побачила, що до початку робочого дня лишається півгодини. 

А мені на дорогу лише потрібно було двадцять хвилин, якщо йти пішки. Що робити? Взяти таксі? Але ще треба чекати, поки воно приїде. І я не встигала навіть душ прийняти і нафарбуватися, поспішно вдягнулася, хлюпнула водою в обличчя, почистила зуби, причесалася і зібралась виходити. 

 — Агато, а сніданок? — мама виглядала ображеною. — Я все приготувала…

 — Мамо, я не встигаю, в мене цей новий шеф ще… Знаєш, який він злий? Він мене точно вижене, якщо запізнюся…

— Офісна робота це взагалі не твоє… Ти ж витончена натура, — вона зітхнула. — Я ж казала, що можу влаштувати тебе в музичну школу. Там ти була б в оточенні творчих людей. 

О ні, тільки не це… Всі ті витончені музиканти і класичні мелодії набридли мені ще поки я вчилася в музичній школі. Я так раділа, що закінчила її, і в страшному сні не хотіла б назавжди пов’язати життя з музикою. Моя нинішня робота мені подобалась, ми допомагали людям знімати стрес, налагоджувати стосунки фізичною розрядкою, я відчувала себе на своєму місці, і  попередній керівник мені дуже подобався як людина. Але тепер він був змушений піти на відпочинок, а замість нього прийшов його син. Кажуть, Нестор був раніше поліцейським, воно й не дивно, що зараз він на всіх підлеглих дивився, як на злочинців на допиті… Особливо на мене, бо чомусь він мене не злюбив. Тож мені не можна було запізнюватись чи ще якось порушувати трудову дисципліну. 

 — Все, мамо, бувай, я побігла, не ображайся! — вигукнула я вже з-за дверей і, на ходу викликаючи таксі, побігла до ліфта. 

Там, а потім і в машині, постаралася сяк-так зробити макіяж і зачіску, таксист дивився на мене насмішкувато, певно, думав, що я якась дурепа. А я востаннє глянула у дзеркальце, зітхнула і, розплатившись, вийшла з машини. Все-таки запізнилася на цілих десять хвилин через ті ранкові затори. 

І як на зло, на вході побачила Нестора, він стояв і дивився на мене. Виглядав, як завжди бездоганно — він був дуже привабливим, спортивним, якби ж не той вічно похмурий вираз на його обличчі…

— Доброго ранку, — пролепетала я, стараючись прошмигнути повз нього якнайшвидше.  

— Не такий вже він і добрий, — він насупився. — Ви знов запізнились, Агато. 

— В мене будильник не задзвонив, — похнюпилась я. 

— Невже не можна нарешті розібратись з усіма своїми будильниками та іншим? — хмикнув Нестор. — Я не мій батько і не збираюсь цього і далі терпіти. Ще одне запізнення — і звільню. 

 — Я більше не буду, — сказала я, почуваючись школяркою перед суворим директором школи.  — Вибачте! 

І не чекаючи його відповіді, втекла до свого кабінету…

Моя подруга Катя, побачивши мене, одразу сказала:

 — Ти не забула, що програла парі і тепер маєш сьогодні йти на швидкі побачення?

Я таки забула, і тепер мій настрій взагалі опустився нижче плінтуса. 

 — Може, не треба? Я сьогодні не в кращій формі, ще й шеф пригрозив мене звільнити…

— Треба-треба! Ти ж програла! А подруги завжди виконують всі умови парі! — сказала вона впевнено. — Та і не звільнить він тебе. Він взагалі, здається, не памʼятає половини співробітників, хоч і працював тут з батьком місяць. 

 — Мене пам’ятає. Я перша у його списку на виліт з роботи, — буркнула я, вмикаючи комп і відкриваючи електронну пошту. Я ще не знала тоді, що на цьому мої пригоди не завершилися, що це взагалі був лише початок усіх цих веселих подій…

***

Після роботи я таки поїхала на той захід з побаченнями, не хотіла, щоб Катя образилась на мене. Вона переживала за мене і робила все, щоб я “когось собі знайшла”. Але мені було як пороблено — за всі мої двадцять п’ять років у мене не було жодних серйозних стосунків. От і від сьогоднішніх зустрічей з якимись мужиками, в яких такі ж проблеми, як у мене, я не чекала нічого особливого. Думала, що це будуть якісь невдахи або “мамині синки”, і мені треба просто пережити цю “хвилину сорому” спілкування з кожним з них і забути як страшний сон. 

 — Добрий вечір, — привітала мене дівчина з бейджиком на грудях, що зустрічала гостей на вході. — Проходьте сюди, будь ласка, сідайте за столик…

Я озирнулася навколо, там були інші дівчата, кожна сиділа за окремим столиком, на якому стояла табличка з її ім’ям, а чоловіки мали по черзі підсідати до кожної і спілкуватися пʼятнадцять хвилин, а потім йти далі, в кінці ж. як пояснила організаторка,  всі заповнювали спеціальні бланки, за результатом яких учасникам давали контакти того, з ким співпали їхні уподобання, щоб вони потім могли продовжити спілкуватися. 

Наче нічого складного, і все ж я була напружена. Не дуже люблю знайомитися з новими людьми, ще й якщо час обмежений… Про що говорити, щоб було і цікаво, і не здатися якоюсь занадто розкутою, і в той же час не бути замкненою в собі…

Нарешті з’явилися й чоловіки, до мене за столик посадили якогось молодого хлопця, певно, студента, який нервував не менш ніж я. Я з переляку почала йому розповідати, що люблю книги про вампірів, після чого, схоже, він втратив до мене інтерес. Бо, як сам сказав, любив високу полицю і читав зараз “Улісса”. Я ледве дочекалася, поки любитель класики пересяде за сусідній столик, і тут, підвівши очі, побачила, що до мене наближається… Нестор!