"Стережися, стережися, подорожній,
Вигнанки із ковену,
Що від власного народу наважилась відступити,
До ворога радо вона прихилилась,
Вбивати власний народ присягалась!
Про її зраду ти ніколи не забувай,
Цього не вибачай...
Пам'ятай про єретичку,
Що власну віру вогняну зрадила,
Бо слабкою в душі була...
Тому, стережися Вигнанки із ковену всюди,
Де лиш побачиш її тьмяну фігуру!"
Всюди, куди б я не пішла,
Навіть, коли далеко у глибінь ашхану зайшла,
То завжди в спину оці злостиві слова мені летіли,
Наді мною весь народ мій радо знущався,
Мене занапастити по вказівці підступної Дар-Фрай готувався!
Їхні важкі слова
Тяжким камінням на душу падали мені,
Всюди я бачила лиш неприязні обличчя,
Лиш ненависть і бажання вислужитися на них було,
Але жодного сліду співчуття
Чи емоції доброго людського почуття...
Через що мене так покарали?
Чому спокій від мене вони підступно вкрали?
За що катують мене ці нелюди,
Що великим народом себе величають?
Нічого вони про мене не знають.
Те життя паскудне,
Що в палаці Саярдіт-Канґеріму я провела,
Із острахом я згадувала!
"Не товаришуй з рабами,
Бо то звірі, а не люди,
А ти ж пані високородна проти них!"
Такі ж бо слова я чула від наставників своїх,
В моїй присутності раби ниць все падали,
Очі до підлоги опускали,
Боялися мене та все тремтіли,
Бо не другом я для них була,
А такою ж, як всі інші,
Сатріанкою величною,
Високою та грізною
І безжальною в душі.
Якщо ж не підкорюся я цьому ладу,
То бичем чорним мене по спині провчать,
Кров мені пустять,
З кожним новим ударом ненавидіти всіх навчать!
Але чомусь серце моє не зганьбилося,
Подібно до зів'ялої квітки, не похилилося,
А таким же чистим і сповненим світлої надії залишилося,
Проте ховала я його від інших,
Бо не бачила в їхніх очах потрібного мені розуміння!
Що робити мені?
Хто здатен прийняти мене ось такою?
Може, до батьків прихилитися?
А є вони у мене?
Що може мене з ними єднати?
Лише родове ім'я?
Сабах-Рун,
Для мене то порожні слова,
Які нічого не значили ніколи.
Я батьківської любові потребувала,
А не високих звань та честі!
Але таке вже наше суспільство,
Сатріанське і неймовірно жорстоке!
Я дівчинкою першою у монаршій тій сім'ї народилась,
Мене у жертву Файросу за давнім звичаєм у жертву принести збирались!
Проте, сталося таке,
Що силу магічну велику в мені відчули,
Мене, як зброю у майбутніх війнах, використати планувати почали!
Тому я вижила в той день,
Але за мене життя іншої дитини віддали,
Безправної рабині то дочка,
Яка на вогнищі Файроса у пелюшках навіки там згоріла.
Та жертва, за яку життя мені купили,
Й досі пекучим болем у душі все віддає,
Краще я б тоді згоріла
І ніколи цього занепаду варварського свого народу в житті не бачила!
Мене по бібліотекам все водили,
Таємним знанням наставники радо вчили,
В тих книгах мудрість наша крилася,
А ще слова ненависті до чужинців з-за моря і маленьких єретиків,
Що в степах марно все святкують,
Поки ми страждаємо.
Повинна і я їх була ненавидіти,
Але для мене в книгах тих щось інше крилося,
Там за вуалю ненависті,
Моїй дитячій фантазії вся глибінь відкривалася таємничої безвісті!
Перед очима оживали могутні лицарі
І вільні степовики, що в гармонії з природою жили...
Народи, які мали краще життя ніж ми,
Але не від родючої землі та клімату те залежало,
А від їхньої спрямованості у державотворенні!
Які ж бо гідні й чисті люди то були,
Не те, що ми, закорінілі у своїй споконвічній ненависті
Та цій боротьбі за виживання!
Хотіла я тоді стрибнути із вікна башти
Та полетіти на крилах вітру ген за море сизе,
Щоб загубитися у тих степах та зелених лісах Аквілону,
Забути про ненависть та ворожнечу,
Побути самою собою хоча б на мить...
Відкриваю очі-
І знов бачу чорний мармур та смолоскипи скрізь,
Переді мною ненависне обличчя аристократки
Із волоссям сніжно-білим на плечах,
Махає пліткою вона,
Знов до навчання мене змушує,
Хоча це не навчання, а вчення ненавидіти всіх, хто не сатріанець!
А що ж батьки мої?
Бачила я їх чи раз, чи два,
Точно не згадаю,
У коридорах напівтемних Саярдіт-Канґеріму.
Немов чужі ми одне для одного,
Лиш реверанси та уклони,
Більш нічого, жодної емоції живої
Чи слова теплого та ніжного,
Тільки байдужість скрізь ...
Бо змалечку нас привчають
Не любити рідню свою,
Бо родинні зв'язки роблять нас вразливими,
Більш залежними,
А так, ми вільні,
Бо можемо без емоцій за смертю рідних спостерігати.
Мати не знала, як до мене й приступити,
А батько таємно все мене чомусь починав ненавидіти,
Немов я винувата в тому, що мене від них колись забрали,
На службу до Верховного Архімагістра віддали!
Пам'ятаю я і Дорторіум,
Що в Академії Таїнств
Де магії я вчилась, був.
Стільки нас дівчаток там жило,
Сміху й мрій по вечорам не злічити,
Всі ми прагнули чогось.
Але я бачила все глибше-
Існувала поміж нами конкуренція,
Не можна спиною до інших було стати,
Щоб ножа туди не отримати!
Проте, найгірший спогад мій-
Це закриття нас всіх у залі,
Яку наповнили вулканічним попелом.
"Вчіться контролювати власний подих",
Так наставники казали!
І я медитувала там,
Відсторонилася думками подалі від того непривітного місця,
Знов у думках я птицею вільною линула
До берегів Аквілону,
Шукаючи мрію свою та нове життя,
В якому я могла б собою стати!
Я вижила в той день,
Але багато дівчат,
Що тільки вчора разом зі мною у спальні сміялися й розважалися,
Ось тут і полягли ....
Сірі обличчя,
Скляні очі,
Жах в них та невіра,
Навіки життя у молодих тілах від сірки вулканічної спинилось,
Згасло все,
Бо слабкими виявились вони,
А ми- сильнішими були,
Тому й у цьому світі залишились,
Щоб ненавидіти далі і знов боротись!
На вершину Тану киплячого дерлась я,
За полум'яне перо із птахом-алкотестом у бійці зчепилась,
По темним тунелям разом із Підземною Вартою на завдання ходила,
Від монстрів різноманітних сон жителів боронила!
Я все ближче до звання вештіци була,
Мені велике майбутнє пророкували всі!
Вірили, що я правою рукою Дар-Фрай колись постану,
А потім й сама Верховним Архімагістром стану.
Але не влади я прагнула,
А хотіла волі, волі і більш нічого!
Бо в жорстокості отій себе в кайданах відчувала,
Таємно вночі я страждала й плакала!
Самотньою себе знову відчувала....
Самотньою й була серед вовків, а не людей!