Глава 22

Звідусіль рипіла деревина, хвилі били по боках корабля, скрип мотузок на залізних крючках, що тримали гамак, врізався у неміцний сон. У сні він знову бачив Ольвію, її лице залите потом і брудом. Кров під нею пускала коріння в пісок. Хлопчик відкрив рот для крику, але зміг видавити лише глухе кряхтіння. Простір перед ним вужчав, а згодом і взагалі зник. Він один посеред темряви. 

Щоки торкнулося тепло, хтось звернувся до нього на ім’я.

- Філл, - звучало воно тихо.

Хлопчик зі страхом розглядав пітьму, його ім’я прозвучало ще раз. М'якше, ніжніше.

- Філл, все добре, - заспокоював голос. - Я тут.

Він різко розплющив очі, виринаючи з глибокого жахіття. Гамак під ним заколихався, за шість тижнів він так і не звик до цих погойдувань. Над ним схилився брат, волосся вільно спадало з плечей, кінці лоскотали хлопчику ніс. Долоня пригрілась на щоці, блакить в очах допитувалась про страх.

- Ти плакав, - сказав Рокс, витираючи вологу з обличчя хлопчика.

- А… 

Брат опустився під боком, гамак під його вагою розтягнувся ледь не до самої підлоги. Хлопчик мимоволі притулився до нього, жадібно поглинаючи чуже тепло, якого було так мало у вогкій каюті. Рокс обійняв його однією рукою.

- Знову жахіття?

Юнак мовчав, боячись порушити тонкий зв’язок. Вітер закружляв на його плечах, зняв тяжкість і болючий вузол у горлі. 

- Коли ми вже прибудемо? - прошепотів хлопчик, втиснувшись щокою в груди брата.

Рокс легенько погладив його по спині. Відтоді як вони покинули Рейнів, брат не відходив від нього вночі. Його зір звертався до хлопчика з обтяженням, всередині він тримав провину за жахіття юнака.

- Скоро, - відповів він, хоча й сам не знав напевно. - Ще кілька днів, може, трохи більше, якщо вітер буде проти.

Хлопчик кивнув, та спокою це не додало. Його нутро кричало протестом, він не витримував такого життя. Не знати, що буде завтра, бачити, як діти плачуть за своїми батьками, котрі залишилися в поселенні. Однак на кораблі він все ж знайшов для себе одну перевагу. 

Тут можна було не приховувати вітру. Він дарував усмішки морякам і дітлахам прудкими струменями. Йому не треба було стримуватись - вітер ніс із собою радість, втіху. На палубі він бігав серед канатів, здіймаючи, направляючи потоки в паруса. І в ті миті забував про Ольвію, Рейнів, дим на узбережжі, навіть про Лінуса, якого він не бачив весь цей час. Всі шість тижнів…

Моряки назвали його вітроловом. Спершу - жартома, потім - із повагою. Він допомагав кораблю без сумніву мчати на хвилях, капітану подобалась така допомога. Запрошуючи хлопчика на вечері, той подовгу розповідав йому про свої подорожі, пекучі дні на Землях Інші, про доброчесну правительку та її доньку. 

Юнак був не проти компанії капітана Каса, матросів, кока, що готував відмінну рибу. Радів, коли сміялися діти, проводжав вечори, спостерігаючи, як Рокс розплітає свою косу. Це стало його рутиною, солоний присмак супроводжував всюди, а вітер вільно гуляв палубою, але щось було не так. Пляма минулого не відпускали снів, вони лякали хлопчика майбутнім.

Початок “подорожі” повернув хлопчика у ті часи, коли вони були в “Сім’ї Хижих”. День у день Рокс тренувався з ножами, він цілився мітко, завжди влучав у яблуко або вузький сучок на дерев’яному брусі. Хлопчик пригадував Ольвію, її уроки, і теж тренувався, але не з ножами.

Навіть вітер ослабнув після втрати вчительки. Хоч він і був покірливим, йшов на кожен клич, але жвавість не поверталася в невидимий потік.

Світло ніяк не могло зблиснути так, як зблискувало на мантії Ольвії. Обернутись невидимим нелегко - він це знав. Та хлопчик не знесилювався робити чергову спробу й отримувати невдачу. Навіть коли руки тремтіли від втоми, а дихання розривало легені, він згадував непохитне терпіння вчительки. У такі миті хлопчик найвідчутніше помічав некликаного глядача.

Брату було цікаво спостерігати за його тренуваннями. Іноді він просто мовчки дивився, а іноді - з усмішкою, якої хлопчик не розумів. І Рокс жодного разу нічого не сказав. Не коментував, не давав порад. З вуст летів пурпуровий дим трубочки, повітрям лився солодкий запах.

- Ти можеш не сидіти тут, - пробурмотів юнак, на що Рокс похитав головою.

- Це не тільки твоє місце.

Хлопчик зупинився, гордовито розправивши плечі.

- Моє. Капітан виділив для мене цю частину палуби. Тимчасово…

Рокс хмикнув, підіймаючи брови.

- О, тоді вибачай, пане володарю дощок і канатів, - протягнув Рокс, випускаючи дим. - Не впізнав тебе без трону.

Юнак насупився, долоні сховалися в кишенях. Тренуванню кінець.

- Це не смішно.

- Та звісно, не смішно, - з удаваною серйозністю відповів Рокс, але одразу ж зірвався на сміх. - Добре, більше не буду.

Він повільно наблизився, простягаючи вперед лімхову трубочку.

- Хочеш?

- Гидота, прибери, - хлопчик з відразою відкинув його руку.

- Правильно, - з радісною ухвалою кинув Рокс, відводячи руку назад. - Тримай розум ясним.

Тоді хлопчик пустив слова брата у вітер. Всередині закипіло, хотілося швидше закінчити розмову. Але згодом, коли минули перші тижні морського шляху, він помітив, як часто Рокс дістає трубочку з кишені та підпалює кінець вогником червоного каменю. Солодкий аромат йшов слідом за братом, наче тінь його турбот. Хлопчик почав замислюватись про те, як насправді мало знає про Рокса. Весь час він думав то про Лінуса, то про власні втрати, але за плечима брат ніс набагато важчі згадки.

Спогади брата не просилися назовні, не кричали, не вимагали співчуття. Рокс завжди знаходив хвилину на жарти, коли ловив сумовитий вираз хлопчика. Дрібниці в його поведінці збиралися докупи в щільну маску старшого брата. Однак шкіряний нарукавник все ще закривав собою шрам, який Ельдора вивела на кривавій клятві. Брат ховав нерівний рубець, наче той був найпекучішим соромом.

Хлопчик кілька разів ловив себе на думці, що тепер його черга жартувати, навіть якщо брат не виглядав засмученим. Але жартувати аж ніяк не хотілося. Тому він відкидав ці ідеї, намагаючись тримати маску байдужості в моменти, коли Рокс проходив повз.