Глава 21

Мізерні пожитки вже зібрані в невеличку скриньку. Кольє хлопчик теж вирішив сховати, боявся загубити. Море починало лякати своєю незвіданістю. Хоч вода стала смиренною й спокійною, її неосяжна широчінь не здавалася надійною. Хлопчик жахався думки потонути в цій глибині, захлинутися солоною водою, розірвати доторк з вітром. Але Ольвія переконувала його в протилежному, заспокоюючи словами про великий досвід моряків, з якими він попливе.

Йшли лічені години до відплиття, Лінус все ще не зайшов до нього. Юнак визирнув у вікно. Мешканці за звичаєм ходили ринком, їхній тихий гул ледь доносився на холодних зітханнях вітру. Струмені намагалися відвернути його увагу від юрби знизу, перекидаючи увагу на зібрані речі. Вітер вказував на піхви з парою блискучих ножів. Хлопчик затягнув шкіряний ремінь піхв навколо стегн, тяжкість металу заспокоювала галасливі думки всередині.

З-за дверей почувся стукіт. У кімнату зазирнула Дороті. Короткі світлі хвостики підпригували з рухом дівчини. Асиметрична чорна накидка, перекинута через плече, спадала з грудей. Багатошарові рукави зі шкіряними вставками, широкий чорний пояс із масивною срібною пряшкою підкреслив талію. Вільні штани шурхотіли в такт високим шкіряним чоботам. Дороті зробила кілька кроків уперед, зачиняючи двері.

- Хотіла запитати, чи тобі потрібна допомога, - пояснила вона, примічаючи скриньку в кутку кімнати. - Але, як бачу, ти й сам впорався.

- Так, - кивнув хлопчик, ковтаючи хвилювання.

Дороті пройшлася кімнатою, кінчики її пальців ледь торкалися поверхні столу. Усмішка дівчини звернулася до хлопчика, очі забігали по підлозі. Вона відкашлялась.

- Вибач, що весь цей час оминала тебе, - видихнула вона сумовито. - Старша сестра не має так робити. Тим паче це ти врятував мене тоді…

Хлопчик зрозумів, про який “порятунок” вона каже. Сутичка з дорослими, із “Сім’єю Хижих”, коли вона, Томі та Лінк лежали на землі, знерухомлені мотузками та болем від ран. Тоді вітер вирвався з усіх щилин, з кожної нірки, прямуючи до його рук.

Хлопчик не хотів нічого взамін. Йому не потрібна подяка, достатньо того, що вони пішли за ним. І зовсім не варто називати себе його “старшою сестрою”, адже справжні сестри залишилися в “Сім’ї Сутінь” поряд з Елізабет.

Дороті чекала на відповідь, але парубійко лише опустив зір, ніби щось розглядав у вигинах килиму. Вона невпевнено наблизилась, тримаючи руки за спиною.

- Не знаю, як це тобі вдалося… - почала несміливо вона, не наважуючись зазирнути юнаку в очі. - Не торкаючись і рукою, ти вбивав їх, дорослих. Я довго думала, навіть запевняла себе, що мені здалося, але ж інші бачили те ж саме.

Вона замовкла, вловивши, як хлопчик напружився. Він не чекав цієї розмови. Не хотілося казати неправду, але ж Ольвія попереджувала його не розповідати про те, хто він. Однак йому не втекти від їхніх запитань, вихованці можуть знати трішки більше про нього.

- Тобі не здалося, Дороті, - прошепотів той.

Він зітхнув, його очі нарешті зустріли вираз дівчини. Вона чекала продовження, але хлопчик більше нічого не сказав. Мовчання зависло між ними, щільне, як туман. Дороті пробіглася очима по кімнаті, помічаючи маску ластівки. Її губи заділа усмішка.

- Лілі подарувала? - махнула вона рукою в бік маски.

- Лілі, - повторив він.

- Ластівка пасує тобі, - мовила вона. - Я… Недовго знаю тебе, Філл, але я рада, що ти з’явився в нашій “Сім’ї”. 

Вона казала з обережністю та теплотою водночас. Поправляючи волосся, Дороті поглядала то на своє відображення у дзеркалі, то на хлопчика.

- Я ніколи не забуду те, що ти зробив для мене, для моїх сестер та братів, - з твердістю в голосі додала вона.

Хлопчик знову опустив очі. Дороті виявилася зовсім іншою, не схожою на ту дівчину, що глузувала з його білої туніки. 

- Я просто не хотів залишати вас там.

- Не “просто”, Філл, - її погляд був уважний, лагідний, без тиску. - Це не “просто”. 

Її усмішка була радше сумною, ніж щасливою, але щирою. Хлопчик стиснув губи, не знаходячи потрібної відповіді, та Дороті вона й не була потрібна. Дівчина поплескала його в плече, від чого спиною пішло тремтіння.

- Якщо буде потрібна допомога - кажи. Я і Томі поряд, - запевнила вона, прямуючи до дверей. Її постать ковзнула повз маски на столі, і світло з вікна на мить затрималося на плечі.

На порозі вона спинилася.

- Ми не знаємо, що з тобою, Філл. Що ти ховаєш від нас, - додала вже тихіше, не озираючись. - Але що б це не було… Це врятувало нас.

Двері зачинилися м’яко, без звуку; по кімнаті розлився легкий солодкий запах, який прилип до одягу дівчини. Хлопчик зостався сам, слухаючи рівномірний стукіт настінного годинника, розглядаючи найменші щілини у дверях. Можливо, там ковзне тінь Лінуса, він точно впізнає її. Але жодної знайомої тіні так і не з’явилося.

* * *

Неспокій косив ноги, кроки хлопчика невпевнені й короткі. Ольвія несла його скриньку, жінка визирала у вікно, слідкуючи за узбережжям. Вітер з моря ніс із собою гострий запах солі. Навіть крізь кам’яні стіни можна було вловити сухі струмені та звук причалу. 

Пальці Ольвії біліли від напруги, вона теж чогось боялася. Вітер линув до неї широкою стіною, вибиваючи залишки страху.

- Я буду сумувати за тобою, Філл, - сказала вона неочікувано. Голос тонув у шепоті помічників, котрі пробігали повз. - Ти мій єдиний і найкращий учень.

Хлопчик відчув, як спокій ллється по венах. Слова вчительки відганяли думки, змушуючи пригадувати їхні заняття.

- Пообіцяй мені, що ти ніколи не забудеш про те, хто ти, Філл, - її голос став м’якшим, але за ним ховалася вимога, наказ.

- Обіцяю, - мовив він. - А ви пообіцяйте мені, що ми ще зустрінемося.

Ольвія поправила каптур, який майже спав на її плечі. Обличчя жінки потонуло в тінях темної тканини, але хлопчик відчував її радість.

- Звичайно.

Хлопчик стиснув маску ластівки, мов оберіг. Холодне світло падало на підлогу, бігало по шкірі, але юнака не турбували тонкі промені.