Глава 20

Вітер линув під двері. Він безстрашно нісся коридором, з покорою приносячи своєму володареві кроки помічників. Їхній стривожений шепіт, брязкіт рушниць, запах сірки - це все хлопчик вже чув раніше, коли Пекельні перетнули межу невеликого поселення. Але зараз немає ні тривоги, ні галасу з надвору. 

Вкотре перечитуючи послання Лінуса, він поглядав на чорні очі мишеня. Воно вмостилося коло його ноги, прислухаючись рожевими вухами. Вітер кричав хлопчику діяти швидше, відкинути нещодавній сон і вийти з кімнати. Проте десятки ніг за дверима вгамовували рішучість. Якщо Лінус сказав, що потрібно сидіти в кімнаті, то нехай буде так.

Взявши олівець, він швидко начеркав кілька слів: “Будь обережним. Я теж не знаю, що трапилось”.

Мишеня випросталось, хлопчик прив’язав ниткою шматок листка, намагаючись не затягнути надто сильно. Вітер новою хвилею приніс галас, шум невпинно переслідував вуха, гнав з місця, і на мить він зажадав побачити тренувальну залу. Хоч м’язи й досі слабкі, а тіло неслухняне, хлопчик мимоволі відобразив ті стіни навколо. Навіть маску на лиці, її холодний дотик, як вона вростає в шкіру, стаючи новим, довершеним лицем.

Трішки прочинивши двері, хлопчик визирнув назовні. Неподалік він чув кроки, попередження вітру про небезпеку крутилося навколо. Мишеня одразу чкурнуло до темних кутків під столами й завісами, перебігаючи з місця на місце. Юнак махнув йому рукою й зачинив двері. 

* * *

Нарешті він спіймав “чужий” вітер. Ольвія наближалася до кімнати, несучи на руках гучні струмені. Хлопчик зіскочив з ліжка, похапцем хапаючи маску ластівки. Він вибіг у коридор, жінка зустріла його легким кивком. На запитання вона не відповідала, але він бачив щось нове в її рисах. Щось тривожне й невпевнене.

Вона мовчки провела юнака до трапезної, сірий погляд лагідно прощався, обіцяючи про скору зустріч. Однак хлопчика це ніскільки не заспокоїло. Невже це така велика таємниця? Він може пообіцяти нікому її не розповідати. Окрім Лінуса.

Рейни, одинадцять вихованців, Таліса та… Рокс. “Брат” зігнувся навпіл, майже лягаючи на стіл. Рожевий відблиск грав на зв’язаному в косу волоссі. Він відволікся від власних думок, переводячи увагу на хлопчика.

Юнак бачив, як Ксінксі махає з іншого кінця столу, підморгує, перетворюючи це на звичку. Підсвідомо він розумів, що вона чекає відповіді. Можливо, щоб він також їй підморгнув чи гукнув на ім’я, але…

* * *

Він поспішав до тренувальної зали, чуючи вітер, який вказував шлях між заплутаних тіней. Проте ходу його уповільнювала двійця позаду. Лінус із Ніком не відступали, розпитуючи про ранковий поспіх помічників. Хлопчик тільки кивав, він рахував кроки до потрібних дверей. Відчуття, що була ще одна пара зайвих очей позаду, наздоганяло із самої трапезної. 

Тиха хода переслідувача відбивалася в підсвідомості образом “брата”. Хлопчик вирізнив би цей подих серед сотень. Дві сережки у вусі приглушено брязкотіли, туга коса спадала на широку спину, обтягнуту чорною сорочкою. Рокс ніс у собі приховані слова, які не знаходили сміливості вирватись назовні.

М’яке, рівне оперення притягувало пальці хлопчика до себе. Маска кидала виклик тому рівному колу посеред зали. Вона не боялася тіней, страх і холод обпікались нею, мов об вогнище. Ще сидячи у трапезній хлопчик потайки кидав короткі погляди на неї. Він жахався думки підіймати очі на Лісу, на її грізні, ідеальні руки, що встромили ніж у його живіт. Хоч від рани й ні сліду, вона продовжувала стогнати всередині нього. Вона дерла шкіру й шлунок, нагадуючи про жалючий біль. І щоразу він був певен - це його кінець.

- Ні! Я більше не дам тобі жодного мишеня! - скрикнув Лінус, притискаючи руки до грудей. - Ти не можеш поводитися з ними нормально.

Хлопчик примружився, крики розігнали думки, змушуючи зосередитись на Лінусі. Нік провів рукою по вкладеному волоссю. Роздратування тремтіло на кутку його губ. 

- Про що ви? - врешті запитав юнак.

Лінус сахнувся, очі хлопця метнулися в бік, де йшов Нік.

- Вранці я послав до його кімнати мишеня, як і тобі, - почав він. - Але замість того, щоб відпустити його, він притримав моє мишеня біля себе!

Нік кліпнув, не терплячи звинувачень.

- Це смішно, - Нік знизав плечима. - Навіщо мені тримати його?

Від виправдань лице Лінуса розчервонілось. Він підпригнув на місці, розводячи руками.

- Я звідки знаю? - вигукнув він, голос зірвався на високі ноти. - Може, тобі просто подобаються миші. Але ти мав повернути його мені, а не ховати у кімнаті.

Нік зітхнув і схрестив руки на грудях.

- Ну, добре, зізнаюся. Мені було просто цікаво. Коли ми були в “Сім’ї”, ти мені їх взагалі не показував.

Хлопчик відволікся на вітер, що промайнув повз. Він був чужий - його послала Ольвія. Вона вже чекає на нього.

- Не показував, бо ти не просив, - пробурмотів хлопець-кажан, злегка нахмурившись.

- Я маю йти, - перервав двійцю хлопчик. - Зустрінемось потім.

Юнак поспішав вибігти вперед та угнатися за вітром, але його різко спинила рука Лінуса.

- Куди? - жалібно озвався він, тягнучи на себе. - Я хочу піти з тобою, брате.

Ольвія не говорила, що тренування мають бути таємницею. Хлопчик пробував заспокоїти себе цією думкою, але передчував - нічого хорошого з цього не вийде. Ольвія могла розлютитися на нього, Лінус із Ніком будуть тільки заважати тренуванням.

- Лінусе… - зітхнув хлопчик, глянувши на Ніка. Той уважно дивився на нього, мовчазно очікуючи відповіді. Юнак повернув погляд до хлопця-кажана. Він стискав руку все міцніше, боячись, що хлопчик втече, варто тільки послабити хватку.

- Добре, - врешті-решт здався юнак. - Можемо піти разом… - невпевнено додав він, стримуючи порив відмовитись від власних слів.

Лінус кинувся висіти на його руці. Хоч хлопчик і бачив, що той не усміхається, він знав його радість. Поховання Ельдори ще лежало тяжкою хмарою позаду хлопця.