Глава 19

Вітер кволо лоскотав шкіру, сірі хмари зникли за дверима маєтку. Серце калатало по ребрах, біг відгукувався болем у тілі. Хлопчик сперся на стіну, вирівнюючи дихання. Він намагався відтворити погляд Лінуса, та натомість приходив безмовний клич Рокса. “Брат” встиг зникнути в коридорах, хлопчик не зможе його віднайти, як би не хотів послідувати за ним. Його тіло зрадницьки відмовляється рухатись. Протистоянням вихованцям виснажило до краю. Ліс тепер далеко, а юнаку вже подавно варто відкинути надію на повернення. Він не зможе побачити чудовиськ, Кістю, дати вітру таке звичне оточення. 

Долаючи млявість м’язів, хлопчик попрямував до сходів. Його кімната десь поряд, але він оминає її. Повз стрімко минають помічники, шепіт мантій розлітається глухими стінами. Подумкою він викреслює знайомі речі, водночас чужі й тьмяні. Голову відвідує нова, гірка думка. Рокс ще не знає про те, що він має відпливати. Той би обов’язково знайшов момент, щоб повторити, як хлопчик несправедливо поводиться з ним. Не повідомляє про свої справи.

Хлопчик спинявся раз-у-раз, поглядав на двері минулою кімнати, яка увібрала пахощі трубочок Рокса й потріскування дров у каміні. Груди поколювало, він не наважувався порушити тишу стуком по дверях. Зсередини чулися обережні кроки: “брат” теж прислухається. Враз озвався жіночий голос:

- Філл!

По спині пройшов удар, Рокс точно це почув! Хлопчик озирнувся, шукаючи джерело звуку. Ольвія махала рукою з кінця коридору. Юнак приклав палець до губ, прохаючи мовчати. Жінка кивнула і повторно махнула рукою. За дверима все стихло, натомість вони почали потроху відчинятись. Мов вжалений, він чимдуж помчав геть назустріч Ольвії. Відьмачка зайнялася сміхом, ховаючи хлопчика за непроглядною мантією.

* * *

Її лице викривила дивна посмішка. Вона й сама не знала чому. Лісі було зовсім не весело - не тоді, коли на гроб Матері плюнув вихованець. Жалюгідний, нікчемний, він тільки й міг плювати. Все життя проплював, так нічого і не сказавши в лице тій, кого так ненавидів. Із самого початку, як Мати прийняла викинутого Рокса, Ліса дивитись на нього не могла. Він завжди в тіні, завжди за спиною Ельдори.

Вона не приймала його ролі ватажка. Незважаючи на те, яким суворим і відстороненим він показувався, Рокс був все тим же наляканим, марним створінням, яке не змогло втриматись навіть у власній “Сім’ї”. Любов Матері дісталася йому без умов, і він віддячив їй зрадою і плювком на гроб.

Ліса стояла в кроці від того, щоб зірвати цю зухвалість з його лиця, але її спинила худорлява рука дівчиська, котра мало чим відрізнялася від першого. Але чому слабка хватка настільки сильна на зап'ясті? Чому вона дивиться так, ніби розуміє її розпач? Лілі прикривалася маскою першою ж нагодую, однак не зараз. І вибух під ребрами заспокоївся: Ліса згадала й про власну маску. Вона гідна її, з ліченими порізами й недоліками. Маска з гордістю підіймала писок лисиці до неба, але не давала забувати про страхи володарки. Смерть Матері почала душити її жаль до оточуючих. Раніше це повинно було стати надією на місце Матері, але не таким чином. Не коли померла сама Мати.

Лілі не відпускала. Шкіра дівчини холодна, пальці ніжно огортають тонку кінцівку. Вона нічого не казала, зрідка ковзала швидким зором й не дивилася на яму, засипану землею. Вихованці припинили гамір, Рейни теж вгамували помічників, чиє тихе наспівування невідомих пісень ще докочувалося до вух. Можливо, то були молитви із занадто гарним звучанням. Ліса поривалася пригадати молитви власної “Сім’ї”, яких навчала її Матір, але всі вони - про підношення.

Остання згадка про Мати висіла на її стегнах. Ножі приємно відтягували вниз, а маска з жорсткою шорстокою доповнювала пошарпаний вид піхв. Лиця братів та сестер нечіткі, лінії підборідь розлилися плямами. Рейни висіли хмарою, у той час як помічники продовжували співати.

Лілі завзято прагнула забрати її сюди, неначе вигадана “воля” викрасить її дні фарбами, але все було не так. Вона немов у клітці і мріє вирватися, до того ж решітка до сміху слабка. Проте куди вона подастся?

Тому вранці, коли їх зібрала ця дивакувата сім’я, вона без сумніву погодилась відплити, покинути ці землі. Тоді Бояна пройняла її очима, сповненими злості й розчарування. Провина ненадовго затрималась у грудях, перш ніж решта прийнялась підтримувати її вибір. Всі вони стискають зуби, починаючи все заново, брати і сестри забирають цей другий шанс, за винятком Бояни та Скота.

Ліса не звинувачувала Бояну. Комусь легше бути з минулим, не покидати знайомого місця. А Скот - окрема справа. Саме він вбив Мати, дозволив усім бачити її вразливою. Він зруйнував її честь, і Лісі б хотілося зруйнувати його.

Раптом за лікоть хтось смикнув. Ліса глянула на Лілі, брати та сестри вже розійшлися, помічники також полишали одиноку могилу. Рейни мовчазно проводжали їх зором. За сестрою виріс Нік, його фігура не привертала уваги, ідеальні риси виглядали прісними на блідій шкірі. Волосся акуратно вкладене назад, під карими очима набухли два темні півмісяці. Ліса ніколи не помічала його з-поміж вихованців, він однаково чужий, як і Рокс з Філом. Непримітний, мовчазний і тихий. Вона не здивується, якщо він був найпершим, хто погодився піти проти Матері. 

Дівчина не помітила, як її руки стиснулись у кулаки, кісточки побіліли, ладні відбити лице хлопця, але в ту ж мить збоку линув голос:

- Д-думаю, зараз зн-знову піде дощ.

Над маєтком хмари набиралися темних відтінків. Повітря набрякло від мряки. Холод різав щоки, свистів між гілок і гнав трійцю до прихистку кам’яної споруди. Вони неспішло пройшли попід аркою, Рейни все стояли над високим насипом могили. Їхні вирази сумні, але Ліса не вірила цій журбі. Вони не розуміють її, не знають, що їй довелося покинути і втратити.

Зір ковзнув вниз, де розкинулись будинки - крихітні, розфарбовані, притиснуті одні до одних. На вулицях порожньо, один причал десь далеко шумів прибутими хвилями. Солоний присмак осів на язиці та зник, коли вони поспіхом опинились всередині маєтку.