Глава 17

Дівчина на плечі велетня-кажана щось нерозбірливо мичала в шматок тканини. Вона билася зв’язаними ногами, вертілася та всіляко протистояла сильному тиску від рук Скота. Хлопчик сперся на плече Лінуса, вони поспішали геть. Група Ліси мала їх чути, тож вони вже мали шукати їх у щільних гілках дерев. Юнак вказував напрям, хоча й сам не розумів, де вони. Той покинутий будинок то наближався, то тонув у далині, варто було несвідомо збитися зі шляху.

Йому вдалося тільки сказати, щоб групка слідувала за ним. Ніяких пояснень - проте Лінусу, мабуть, вони й не були потрібні. Він не відпускав того зі свого плеча, дозволяючи прихилятись ближче. 

Ребра хлопчика нили, напружуючись для чергового кроку. Час від часу підкрадався страх - кістки, здавалося, ось-ось прорвуться крізь його шкіру. Але разом із болем була надія, що все ж його ребра цілі.

Що довше вони йшли, то більше хлопчик озирався на Ніка. Хлопець мовчав, та погляд виявився гучнішим за слова.

- Кажи, - звернувся хлопчик очима до землі, кидаючи мову за спину, де йшов Нік.

- Куди ми йдемо? 

- До схованки.

Між спантеличенням та питанням хлопця пройшла коротка пауза.

- Але люк не в тому боці, - заперечив Нік.

- Це не люк.

Хлопчик зупинився, а з ним спинився й Лінус. Озираючись, юнак кликав вітер, але струмені тікали від його рук. Чому він не слухається його!? Навколо нескінченні дерева, вони підіймалися високою стіною. Невеликі щілі пропускали вниз денне світло. Холод не відступав від кінцівок, перетворюючись на жорстокі ляпаси по щоках.

- Ти не знаєш, куди йти? - прошепотів Лінус, прочитавши його думки.

Безвихідність змусила схилити голову, він хотів торкнутися простору довкола, але той тікав подалі від крижаних пальців. Він робить щось не так? Хлопчик почав згадувати, коли вперше пізнав вітер на руках. Струмені приходили далеко не завжди, навіть коли кликав їх. Вони хочуть почути молитву? Але ж він не знає жодної - ніколи не знав. А вітер усе одно був поряд, коли це було потрібно.

- Не знаю, - також пошепки зізнався хлопчик. 

Лінус окинув поглядом Ніка зі Скотом, що чекали їх. Вони з підозрою перезиралися, не розчуваючи слів двійці. Бояна трішки стихла, смужки розірваного плащу твердо обмежували рухи. Невпевнено усміхнувшись, він поплескав хлопчика в плече. Лінус поправив маску на піхвах, поки думкою шукав потрібні слова.

- Трішки перепочинемо? - запропонував він, і хлопчик відразу впав під дерево.

- Може, поясниш нам хоч щось? У нас ще немає підношення, як нам повертатися назад? - заторочив Нік. Він спостерігав, як Скот без особливої обережності кидає дівчину додолу. - Хоча наврядчи ми вже повернемося…

Хлопчик приготувався до відповіді. Він повинен сказати їм прямо зараз. Ольвія попереджала його забирати виключно тих, хто цього хоче. Зеленими очима він пронизав Лінуса та його маску з мордою кажана. Він готував себе до сильного удару від Скота, той не дозволить йому так просто сказати те, що не сподобається Лінусу.

- Я… 

Звук враз обірвався, почулися чужий біг. Вони підірвалися з місць, в руках Лінуса зблиснув ніж. Хлопчик напружився, піт виступив на долонях, він зосередився на звуках, котрі линули здалеку. На кроках, на ногах, які розтинали повітря, на обрисах їхніх тіл. І вітер стер його тривогу, вибив біль з нутрощів. Зайві думки розчинилися в його стрімких потоках. Він затанцював на шкірі, невидимий ніж та друга пара очей супроводжували його рух.

Тіла чужинців значно різнилися. Вони всі однаково спритні, а дихання зірване. Неочікувано фігури розбіглись, хлопчик востаннє торкнувся їхніх обрисів, повертаючись до оточення.

Лінус згріб його рукав, підтягуючи до себе. Скот перекинув Бояну через плече, озираючись на дерева. Нік вийшов вперед, пробуючи розгледіти невідомців крізь тіні.

 - З-зачекайте! - гукнула дівчина, голос вибухнув зі збитим диханням. Хлопчик впізнав у цьому уривчастому голосі Лілі. Її кроків майже не було чути, вона вискочила з-за дерева, хапаючись руками за власні коліна.

Хлопець-кажан бігав очима від дівчини до хлопчика, рухаючи чорними бровами. Він неспішно підійшов до Лілі, та витягнула руку в жесті. Слова ніяк їй не піддавалися, пальці нервово посмикували волосся. На тілі ніяких ран, ні крові, ні виразу болі. Хлопчик допоміг їй підвестися, вона щось швидко проказала, угледівши зв’язану Бояну.

- Сказала Т-Томі… - ледве мовила вона. - Він у в-відчаю. Однак Дороті не хоче за-залишатися.

Напруження дійшло кінця, руки юнака затремтіли на спині Лілі. Він намагався не дивитися на спантеличені вирази трійці навпроти. Вітер врешті-решт піддався його кличу, хоч і зосереджуватися довелося набагато більше, потоки легко виносили неспокій хлопчика по невеличких частинках. 

- Ну? Вони підуть? - нетерпляче випитував він.

- Про що ви говорите? Ми отримаємо якісь пояснення? - не втримав Нік.

Лілі обвела трійцю своєю сірістю, мов затягнуте небо над ними, вона видала довгу паузу.

- Підуть. Дороті н-нізащо не зостанеться т-тут з думкою, щ-що десь є к-краще та безпечніше.

- А інші?

Нік обурено замахав руками:

- Ви мене чуєте взагалі?

Лінус приклав вказівний палець до губ, вимагаючи помовчити ще трішки. Хлопчик проковтнув тягучу слину, що так невдало застрягла десь посеред горла. Дівчина витягувала з себе по слову.

- Я вже к-казала. Томі там, д-де й Дороті. І свою г-групу ватажок одних не з-залишить.

- А де вони? Чому ти не привела їх?

- Хочуть п-попередити якомога більше вихованців.

Спиною пройшли голки - тисяча маленьких, гострих наконечників встромились в його шкіру та кістки.

- П-попередять якомога більше? - хлопчик схопив себе на думці, що їхні з Лілі голоси дивно схожі. - Лісу теж?

Лілі зрозуміла, що він має на увазі, та її лице помітно змінило колір з блідого на білий.

- Ц-це дуже погана ідея… 

- Повертаймося назад до схованки, - хлопчик потягнув дівчину за собою, трійця не відставала від них.