Глава 14

Дзвони відбивали тривожний ритм, дощ стікав у його швидкому темпі. Хлопчик в одну мить зірвався на ноги, відчуваючи, як срібне кольє холодом обпікає його долоню. Ксінксі звела брови, пальці міцніше зчепили вказівну палицю, погляд уп’явся в обличчя парубійка. Непроглядність за вікном розірвали крики людей. Тремтіння торкнулося самого волосся дівчинки, долоня в чорній рукавичці схопила бліду руку хлопчика.

- Філл, давай зійдемо на перший поверх.

- Чому тривога? - допитувався він, слідуючи за дівчинкою.

Двійця бігом минула дзеркала, розвішані в коридорі, їхні силуети секундно мерехтіли і зникали. Тихе світло зі свічок зловісним огортало завіси.

- Я не знаю, - гукнула вона через плече. 

Дівчинка мимоволі смикала руку хлопчика, закликаючи того рухатися швидше. Вони вже добігали до сходів, як у коридор вилетіли помічники - чорні мантії злітали в повітрі від різких рухів. Неспокійні голоси наказували йти за ними.

Між чорною тканиною вибився Рокс, дихання збилося глухим гиканням. Пальці вчепилися за рукав сорочки юнака. Очі жалили крижаними відтінками, копна верхнього волосся розлетілася в дикому гнізді.

- Серйозно!? - впівголоса гримнув він. - Ти просто стояв і мовчки поплівся за цією дівкою? 

Хлопчик не знайшов відповіді, ховаючи кольє подалі від зору “брата”. Помічники не дали продовжити докори, ведучи всіх на низ.  

Крики за тонким склом накладалися одні на одних, стаючи гучнішими, готовими розкласти могутню будівлю на шматки. Зойки дівчинки раз у раз змушували помічників переглядатися і співчуваючи хитати головами. 

Хлопчик перескочив останню сходу, різко спиняючись перед спинами помічників. 

- Ольвія, веди їх на підземний поверх! - розпоряджалася Ванабелла, її руки зайняті рушницею, очі - палають.

- Мамо! - кинулася дівчинка в її обійми, але жінка лиш на мить віддалася ніжностям, неминуче замикаючи ці невидимі двері. 

- Біжи, люба.

Рука матері востаннє провела по рудому волоссю Ксінксі, переводячи зір на хлопчика і Рокса.

- Біжіть.

- Що сталося? - випередив “брата” хлопчик.

Жінка мотнула головою, рушниця в руках затремтіла. Чоловік опліч пригорнув її за плече.

- Чудовиська обрушились на наше поселення. Але вам немає чого боятися: з Ольвією ви під надійним захистом, - запевнив Зеф, рушниця в його руках лежала нерухомо.

Неподалік із гуркотом прочинилися двійчасті двері, з них посипалися помічники. Чорна тканина мантій зірвалася в повітрі, вони, мов єдина чорна хмара, неслися до виходу. Руки вправно тримали рушниці, начищені до блиску. 

Хлопчик цілився зором від Ванабелли і Зефа до дівчинки, яку поспіхом вела під руку помічниця. З боків її обступили три брати. Пухкий хлопець трохи відставав, але Ольвія не давала йому зоставатися позаду. 

“Пекельні”, - похитнулася думка в повітрі. Хлопчик ворухнув рукою, посилаючи струмені в щілі вікон, під величезні двері - до подвір’я. Струмені торкалися наляканих людей і гомону. Невпевнено підіймаючись і оминаючи вулиці, квапливо змальовували образи знайомих хлопчику монстрів. Він відчув їхню ледве теплу шкіру на своїй. Безкрайній голод і злість: вони загули в крові, запалили очі. Ліс ніби був зовсім близько, монстри принесли його тривогу із собою.

Рокс не рухався, очікуючи реакції хлопчика. Ванабелла й Зеф змішалися в мантіях помічників, голосуючи вказівки. Їхній голос чіткий, жоден звук не був гучніший їхніх слів.

- Рокс, я маю допомогти їм… - врешті видавив із себе хлопчик. У його серці не було ані жалю, ані турботи про людей, про Рейнів чи їхній розкішний маєток. У цю мить, за цими похмурими кам’яними стінами, розбіглися Пекельні. Вони закликали його, безжально проливаючи кров невинних.

- Повірити не можу, що ти це кажеш.

Дивна іскра радості вибухнула на лиці хлопчика лукавою посмішкою:

- Вперше з тобою погоджуюсь.

* * *

Бридкі, стрімкі краплі стікали по лицю тонкими потоками. Дощ різав щоки, змочуючи перев’язку на голові. Сорочка липнула до тіла, широкі рукави втратили свою пишністю, чоботи хлюпали по брудній землі. Повітря танцювало коло хлопчика, граючи з його вологим волоссям. Парубійко роззявив рота, хапаючи ним свіжі краплі, які одразу ж збігали по його горлу. 

Ще одна пара ніг розбризкувала бруд навсібіч. “Брат” ні на крок не відставав від хлопчика, неочікувано в його руках заблимало лезо. Коса безжиттєво била в спину, підганяючи Рокса. 

Ніч над головою натягнула темні хмари, зорі зникли, місяць забрав світло. Будинки зловісно спостерігали за шаленими людьми своїми вікнами-очима. Охоплені страхом жителі штовхали одне одного в калюжі, їхня одіж вкрилася брудом і кров’ю. Молитви лилися з їхніх вуст, крики болю шматували повітря, вібруючи у вухах хлопчика химерним задоволенням. Злість нашаровувалась, ставала фізичною, вужчала і поширювалась. Стискала дихальні шляхи, залягала чорною плямою на дні. Холод бився з дощем, тягнувся шкірою липкими клешнями. Пролунав черговий рев Пекельного, люди не спинялися, біжучи до будь-якої схованки. На вимощеній стежці розсипались фрукти, котрі раніше були ідеально викладені під натягнутими тканинами. 

Двійця вибігла на розлогу площу. Чудовиська зігнулися над розірваними тілами, поглинаючи шматки теплої плоті. Гострі зуби з чавканням відривали червоні нутрощі, пащі і кінцівки змастилися кров'ю. Від такого видовища Рокс з відразою закрив рот у згині ліктя. Хлопчик проштовхнув у горлі тягучу слину, сморід підступив до носу. Дощ і кров стали єдиним на його чорних чоботах. 

Губи затремтіли, кінцівки заклякли в холодних голках, а голос застряг у горлі. “Брат” штовхнув його в бік, вимагаючи дій, але хлопчик застиг, ніби померзла земля. 

- Філька, скажи щось! - прокричав Рокс. - Вони ж слухають тебе!

Власне дихання луною вибухнуло у вухах, хлопчик змочив і так мокрі губи. Пальці зімкнулись у кулаки.

- Припиніть! - зірвався голосом хлопчик. Слово полетіло потоками вітру, рознеслося по маленькому поселенню, долинаючи до кожного жителя, кожного чудовиська і кожного Рейна. Місяць, ніби зацікавлений, тихо визирнув з-за хмар, спостерігаючи за тим, як нещодавно безумні істоти, кидаючи своїх роздертих жертв, з покірністю кладуть свої голови біля ніг блідого хлопчика.