Глава 13

Ноги понесли хлопчика до дверей, вітер нервово загудів навколо його рук, по шкірі пройшлася хвиля поколювань. Він влетів до просторого коридору, Ксінксі підірвалася слідом. 

- Філл! Ти куди? 

Хлопчик застиг - жінка, яка нещодавно тримала його в обіймах, стояла над заломленим Роксом. Руки ватажка міцно тримали два дужих чоловіка, голова схилена - очі підняті. Блакить ріже холодними іскрами лице жінки. Вона схвильовано трималася за спідницю, коли в її бік скажено кричала незнайома жінка - худорлява, її щоки все дужче впадали з усяким гучним словом. 

- Цей негідник прокрався в мій дім! - голос зірвався від горлання. - У мене діти налякані, одна Мати знає, що він там хотів зробити! - сплюнула вона. 

- Спокійно, люба, ми зараз все владнаємо, - лагідно промовила рудоволоса жінка, ніжно обіймаючи її плечі. Перед нею випростався довговолосий чоловік. Риси його нагадували лиця братів-близнюків: ті ж золотаві пасма, що падали на плечі й далі, до грудей, сяючи, мов сонячне проміння. 

Лють в очах “брата” кінчилася, коли він примітив хлопчика. М’язи відпустилися від напруження, постава обм’якла в руках двох чоловіків. 

Губи Рокса заворушилися в ледь розбірливих складах: 

- Філь-ка…

Хлопчик звернувся до дівчинки поряд, вона з уважністю розглядала свою матір і нервову жінку: 

- Ксінксі, це мій “брат”... 

Цього було достатньо, вона хутко підбігла до матері, легко підіймаючись на кінчиках пальців до її вуха, прихованого за вогняними локонами. Жінка швидко кинула погляд із затриманого парубка на хлопчика, і навпаки. 

- Відпустіть його, - махнула вона рукою - чоловіки визволили Рокса.

До цього часу в коридор набіг люд, який хлопчик раніше вважав вихованцями. Але за словами Ксінксі це мали бути помічники. Не відставали і брати дівчинки, котрі згуртувалися за хлопчиком. 

“Брат” скинувся на ноги, готуючись стати в бойову стійку, але натомість підтягнув хлопчика за себе. Незрозумілий спокій пішов кінцівками, торкаючись самих кінчиків пальців. 

Жінка почала репетувати з новою силою, лице розчервонілося, а з губ летіла слина. Вона вказувала пальцем на Рокса, звинувачуючи його в різних витівках, які той міг скоїти, якби вона вчасно не побачила порушника. Чоловік на ім’я Зеф коротко мотнув головою. Помічники притримали люту жінку, перекриваючи їй шлях до Рокса. Хлопчик визирав з-за спини “брата”, хоча ховатися варто було самому Роксу. 

- Послухайте, - заговорив Зеф, - ми компенсуємо вашій родині всі збитки. Не хвилюйтеся, - говорячи це, він багатозначно дивився на помічниць, вони розуміюче схилили голови і повільно відводили жінку далі по коридору, доки її голос не заглух за двійчастими дверима. 

- Відчуваю, що з нею ще не покінчено, - з тихим сміхом додала мати, за яку трималася Ксінксі, споглядаючи темними очима затриманого парубка. - Але спочатку вам потрібно відпочити, - вона оповила поглядом Рокса і хлопчика за його спиною. - Помічники проведуть вас до нових кімнат. І пам’ятайте: наш дім - ваш дім. 

Рокс зиркнув на сім’ю перед ним, всі вони здавалися йому дивними, практично неприродними. Він досі нічого не розумів, ніщо не вкладалося в його голові. Люди навколо були ворогами, море - отрута, а крики жінки глухо стискали свідомість. І варто йому було відлучитися, як хлопчик зник. Їжа тоді не мала ніякого значення, а голосливі люди з усіх боків були приглушеними тінями. Коли хлопчика переводили в іншу групу, він відчував щось схоже, ніби все повторювалось. 

Помічники провадили їх коридором, віддаляючись від невідомої родини. Їхні слова про “відпочинок” не звучали для Рокса чимось правдивим. У цьому мав бути глибший сенс - відомий цим людям, помічникам. 

Коридори тягнулися однаковими кам’яними широкими стінами з прозорими вікнами. За них чіпкими лозами хапалися барвисті квіти. Розкішні білі завіси спадали легкими хвилями, плавно ковзаючи по вікнах. Тканина блискотіла, переливаючись м’яким, молочним світлом. Високі стелі приховали в собі замислуваті візерунки, серед яких линули хвилі. З них звисали масивні свічкові люстри, виготовлені з бронзи. Стіни доповнювали розлогі картини, на них змішалися дощ і море, блакитні відтінки лилися в єдині образи. 

Чоботи відбивали власний незнайомий ритм, проходячи повз об’ємних рослин, котрі заволоділи і горщиком, і підлогою. Інколи зустрічалися невеличкі столи, завалені листами і ящиками, вся будівля кричала про свою зайнятість і розкіш. 

Помічники мали своє чинне, але витончена вбрання, виконане переважно в чорних тонах. Довгі чорні мантії закрили їхні витончені тіла, ледь торкаючись підлоги, водночас не створюючи жодного звуку. Рукава, оздоблені тонким мереживом, м’яко спадали до кісточок рук. Вузькі штани заправлялися у високі шкіряні чоботи. Підняті коміри сірих сорочок ховали тонкі шиї. 

Хлопчик продовжував йти слідом за Роксом, розглядаючи широку спину. Рись ніби крався за помічниками, тримаючи на боці маску з хутром колись живої тварини. Його очі вишукували пастку, невірні погляди помічників. Вони зупинилися, перед ними, недалеко одна від одної, розміщувалися дві двері. 

- Будь ласка, це ваші кімнати, - мовила помічниця, склавши руки на животі. - Незабаром ми принесемо новий одяг і їжу. 

Сурма тонкими лініями звивалася над очима. Від неї пахло весняними, тільки розквітлими квітками. Прозорі рум’яна на щоках доповнювало її гіркий, чорний образ. Дівчина коротко схилила голову, прямуючи до сходів. 

Хлопчик втупився в підлогу, шукаючи в ній потрібні слова. Вони десь там були - губилися в безкрайній піні і ритмічних вигинах хвиль, далеко, точно між ними. 

- Філл, - ледь не шепотом звернувся Рокс. - Ми справді залишимось тут? 

* * *

“Брат” заглибився у слова хлопчика. Він точно переказував те, що говорила Ксінксі та її брати: про це місце, їхню роль, спільне ім’я. ”Рейни” - ім’я звучало так, мов його казала сама Ксінксі її тонким голосом.